7 глава

Наступного дня Мейлара спокійно займалася своїми справами, коли раптом почула голос:

— Мейларо.

Вона різко озирнулася.

У кімнаті нікого не було.

— Хто тут? — здивовано запитала вона. — Хто це говорить?

— Візьми свій телефон.

Мейлара подивилася на стіл.

Телефон лежав поруч.

Вона взяла його до рук.

— І?

— Тепер чуєш мене?

Мейлара завмерла.

Це був голос Аріеля.

— Аріелю?!

— Власною персоною.

— Але… ти говориш!

— Саме так.

Мейлара кілька секунд просто дивилася на телефон.

— Як?

— Наша дружба перейшла на новий рівень.

— І що?

— Тому мене підвищили.

— Підвищили?

— Тепер я можу говорити.

Мейлара не стримала сміху.

— Тобто ти був моїм щоденником, а тепер став голосовим помічником?

— Приблизно.

— А що ти ще вмієш?

— Поки що говорити.

— І все?

— Не поспішай. Я тільки отримав підвищення.

— Ох, боюся уявити, що буде після наступного рівня.

— Я теж.

Мейлара усміхнулася.

— Знаєш, Аріелю…

— Що?

— Мені подобається твій голос.

На кілька секунд запала тиша.

— А мені подобається, що ти нарешті перестала хотіти мене спалити.

— Не випробовуй долю.

— Зрозумів. Дружба ще на випробувальному терміні.

— Ну що, помічнику, допоможеш мені з роботою?

— А куди я подінуся? Я тепер твій голосовий раб.

Мейлара засміялася.

— Помічник.

— Раб.

— Помічник.

— Добре. Але я це запам'ятаю.

— Не починай.

— Я ще навіть не починав.

Мейлара сіла за стіл і відкрила ноутбук.

— Тільки я не знаю, що саме шукати.

— Прекрасно.

— Що прекрасного?

— Учора ти сказала, що шукаєш себе. Сьогодні ми будемо шукати роботу. Завтра, можливо, знайдемо тебе.

— Дуже смішно.

— Дякую. Я старався.

Мейлара відкрила першу сторінку з вакансіями.

— Отже, що мені точно не підходить?

— Офіціантка.

— Так.

— Робота, де треба весь день сидіти за столом.

— Так.

— Начальник, який кричить.

— Однозначно.

— І робота, де тобі платять копійки.

Мейлара задумалася.

— Це вже складніше.

— Я так і думав.

— А що ти пропонуєш?

— Для початку перестати відкривати вакансії з зарплатою, яка нижча за твої витрати на каву.

Мейлара глянула на екран.

— Тут зарплата непогана.

— Зате графік жахливий.

— Тут нормальний графік.

— А вимоги на три сторінки.

— Аріелю…

— Що?

— Ти допомагаєш мені чи критикуєш усе підряд?

— І те, і інше. Я ж твій помічник.

Мейлара усміхнулася.

— Добре. Тоді шукай.

— Уже шукаю. Але попереджаю: якщо знайду вакансію мрії, ти більше не зможеш звільнитися через дурний спір.

— Не нагадуй.

— Я просто дбаю про стабільність нашої дружби.

— Ти нестерпний.

— Зате корисний.

Мейлара похитала головою й знову подивилася на екран.

— Ну що ж… Почнемо.

— Офіційно оголошую: пошук роботи розпочато.

І цього разу Мейлара справді не знала, куди приведе її наступний клік.

— Ось! — раптом сказав Аріель.

— Що?

— Фотограф.

Мейлара нахилилася ближче до екрана.

— «Досвід не обов'язковий. Усього навчимо».

Вона перечитала оголошення ще раз.

— Може, спробувати?

— Саме для цього ми й шукаємо.

— А якщо не вийде?

— Тоді знайдемо наступне.

Мейлара усміхнулася.

— Оптимістично.

— Я просто не хочу знову слухати, як ти скаржишся на безробіття.

— Дуже турботливо.

— Я стараюся.

Через кілька днів Мейлара вже тримала в руках фотоапарат.

Їй показали основи, пояснили налаштування, розповіли про світло й композицію.

Спочатку вона боялася натиснути не ту кнопку.

Потім почала виходити.

А потім — справді виходити добре.

Вона зробила кілька фотографій, які сподобалися навіть тим, хто її навчав.

— Бачиш? — сказав Аріель. — А ти хвилювалася.

— Не хвали мене завчасно.

— Чому?

— Бо я ще можу все зіпсувати.

— Ти дуже добре вмієш себе недооцінювати.

Мейлара нічого не відповіла.

Вона подивилася на фотографії.

Вони були красивими.

Їй подобалося бачити результат.

Подобалося ловити моменти.

Подобалося, коли люди дивилися на її роботу й усміхалися.

Але чогось усе одно не вистачало.

Через кілька днів вона зрозуміла.

— Не моє.

— Точно?

— Точно.

— Шкода.

— Ні. Я не шкодую.

Мейлара усміхнулася.

— Я тепер знаю, що можу це робити. Просто не хочу робити це все життя.

Аріель на мить замовк.

— Тоді це не провал.

— А що?

— Ще один знайдений шматочок тебе.

Мейлара посміхнулася.

Вона вже збиралася попрощатися з людьми, з якими познайомилася під час роботи, коли одна з дівчат запропонувала:

— Якщо тобі колись знадобиться допомога або захочеш щось дізнатися про фотографію — пиши.

Мейлара здивовано кивнула.

— Дякую.

Вона ще не знала, чи знадобляться їй ці знайомства.

Але вперше за довгий час зрозуміла одну просту річ:

пошук себе — це не завжди про те, щоб одразу знайти правильне місце.

Іноді треба спочатку зрозуміти, де твоє місце точно не знаходиться.