3 глава

Глава 3. Подарунок з іншого світу

Мейлара прийшла на роботу трохи раніше.

Волосся вона заколола новим крабиком, який знайшла вранці під подушкою.

Прикраса була красивою. Навіть надто.

Дорогий метал, дрібні камені по краях і великий камінь у самому центрі.

Але думати про це зараз не хотілося.

Потрібно було працювати.

Перші дві години минули спокійно.

Але чим довше Мейлара працювала, тим сильніше її не полишало дивне відчуття.

Спочатку вона подумала, що просто втомилася.

Потім почала помічати деталі.

За один столик сіла пара.

— Доброго дня, — привіталася Мейлара.

— Доброго дня.

— Що будете замовляти?

— Чай і тістечко.

Мейлара записала замовлення.

Через кілька хвилин принесла його.

Чоловік узяв чашку.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вони почали їсти.

Мейлара відійшла.

А через десять хвилин повернулася прибрати зі столу.

Чоловік поклав гроші.

— Дякую за обслуговування.

— Будь ласка.

Вони пішли.

Мейлара подивилася їм услід.

Щось не так.

Вона не могла пояснити що саме.

Наступні відвідувачі поводилися майже так само.

— Доброго дня.

— Доброго дня.

— Що будете замовляти?

— Каву.

— Щось до кави?

— Ні, дякую.

— Будь ласка.

І знову усмішка.

Однакова.

Не просто схожа.

Однакова.

Мейлара навіть почала звертати увагу на очі людей.

Вони усміхалися губами, але очі майже не змінювалися.

Одна жінка раптом засміялася, хоча її співрозмовник нічого смішного не сказав.

За сусіднім столиком чоловік одночасно з нею повернув голову.

А потім вони обоє повернулися назад.

Наче за командою.

Мейлара завмерла з підносом у руках.

— Ви... все добре? — запитала вона.

Жінка подивилася на неї.

— Так.

Усміхнулася.

— Все добре.

Чоловік повторив:

— Все добре.

Мейлара кілька секунд дивилася на них.

— Ясно...

Вона відійшла.

Серце чомусь забилося швидше.

Через кілька хвилин інша клієнтка пролила трохи чаю.

Мейлара одразу принесла серветки.

— Нічого страшного, зараз приберемо.

Жінка подивилася на пляму.

— Нічого страшного.

Мейлара завмерла.

— Що?

— Нічого страшного, — повторила жінка з тією самою усмішкою.

Мейлара повільно кивнула.

— Так...

Вона прибрала зі столу.

А коли відвернулася, то почула за спиною:

— Гарного дня.

Вона обернулася.

Жінка все ще сиділа за столом.

— Але ви ще не йдете.

— Гарного дня.

Мейлара відчула, як по спині пробігли мурашки.

Вона відійшла.

Принаймні чайові залишали щедрі.

Навіть занадто щедрі.

Мейлара кілька разів перевіряла суми, думаючи, що помилилася.

Ні.

Все правильно.

— Ну хоч гроші справжні, — пробурмотіла вона.

У кав'ярні було людно, але чомусь тихо.

Не по-справжньому тихо — чашки дзенькали, кавомашина шипіла, десь біля вікна хтось тихо сміявся. Та все одно Мейларі здавалося, ніби звуки доходять до неї крізь воду.

Вона вже близько двох годин працювала, приймала замовлення, прибирала зі столиків і посміхалася людям.

І що довше вона тут перебувала, то сильніше її щось насторожувало.

Відвідувачі були надто ввічливими.

Надто спокійними.

Вони говорили правильні слова, усміхалися в потрібний момент, залишали щедрі чайові й ішли. Один чоловік навіть тричі подякував їй за звичайну чашку кави — з абсолютно однаковою усмішкою.

Мейлара проводила його поглядом.

— Дивно…

— Щось не так? — почувся голос поруч.

Вона повернулася.

Неріон.

Він сидів за столиком біля вікна й спокійно дивився на неї, ніби вони зустрічалися тут щодня.

— Ти знову? — вирвалося в неї.

— Схоже на те.

Мейлара поставила перед ним меню.

— Що замовлятимеш?

— Каву. І, мабуть, щось солодке.

— Мабуть?

— Виберу пізніше.

— Загадковий чоловік.

Неріон усміхнувся, але замість відповіді поглянув на її волосся.

На крабик.

Мейлара машинально торкнулася його.

— Що?

— Цікава прикраса.

— А-а… ця?

— Вона дуже дорога.

Мейлара скривилася.

— Не лякай мене.

— Я серйозно.

Він уважніше придивився до металу й каміння.

— Такий метал сам по собі коштує чимало. А центральний камінь…

Неріон на мить замовк.

— Він дуже великий.

— Я знайшла його під подушкою.

Він повільно підняв брови.

— Під подушкою?

— Так.

— І ти просто взяла його?

— Ну… він був гарний.

Неріон тихо засміявся.

— Мейларо, звичайна офіціантка навряд чи могла б дозволити собі таку річ.

— Я теж не могла.

— Тоді, можливо, це сімейна реліквія?

— У моїй сім'ї немає таких реліквій.

На сусідньому столику раптом дзенькнула чашка.

Мейлара машинально глянула туди.

Жінка, яка щойно її впустила, сиділа абсолютно нерухомо.

Потім підняла чашку, поставила її назад і з усмішкою сказала:

— Нічого страшного.

Ні до кого.

Мейлара повільно повернулася до Неріона.

— Бачив?

— Що саме?

— Нічого.

Вона вже сама не знала, що їй більше не подобається: дивні люди навколо чи те, що Неріон, здається, зовсім не здивований.

Він трохи нахилився вперед.

— У мене є пропозиція перейти на «ти».

— Добре.

— І ще… можливо, це прозвучить дивно, але твій щоденник веде з тобою діалог?

Мейлара завмерла.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього.

— Перепрошую… що?

— Щоденник. Він тобі щось пише?

Мейлара повільно поставила чашку на стіл.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Вона озирнулася.

Ніхто не звертав на них уваги.

Але чомусь від цього стало ще моторошніше.

— Тільки не кажи, що ти теж розмовляєш зі своїм щоденником.

— Не зовсім я з ним. Швидше, він зі мною.