2 глава

Мейлара прокинулася вранці й одразу зрозуміла, що щось змінилося.

Не сталося нічого особливого.

Ті самі стіни.

Те саме вікно.

Той самий телефон на тумбочці.

Але за вікном було надто тихо.

Мейлара підійшла ближче.

Вулиця жила своїм життям. Люди поспішали на роботу, хтось вигулював собаку, біля магазину стояла жінка з паперовим пакетом.

Усе виглядало нормально.

Навіть занадто нормально.

Мейлара одягнулася й вийшла з дому.

Вона сама не знала, куди йде.

Просто хотілося кудись піти.

Побачити інших людей.

Переконатися, що світ справжній.

На розі вона зупинилася біля світлофора.

Червоне.

Люди стояли.

Мейлара теж.

Зелене.

Усі одночасно рушили.

Вона зробила кілька кроків і раптом озирнулася.

Літній чоловік, який стояв поруч із нею, продовжував іти тією самою швидкістю.

Раз.

Два.

Три.

Наче його хтось заводив.

Мейлара насупилася.

Чоловік раптом зупинився, повернув голову й усміхнувся їй.

— Гарного дня.

— Дякую...

Він знову рушив.

І через кілька секунд зробив точно ті самі три кроки.

Мейлара завмерла.

Ні.

Їй просто здалося.

Вона продовжила йти.

За кілька хвилин зайшла до маленького магазину.

— Добрий день, — привіталася продавчиня.

— Добрий.

— Вам щось підказати?

— Ні, дякую. Я просто подивлюся.

Продавчиня усміхнулася.

— Звичайно.

Мейлара пройшла між полицями.

Через хвилину продавчиня сказала:

— Вам щось підказати?

Мейлара повернулася.

— Ви вже це питали.

Жінка моргнула.

— Справді?

— Так.

— Вибачте.

Вона знову усміхнулася.

Тією самою усмішкою.

Мейлара вийшла з магазину, нічого не купивши.

На вулиці було людно.

І це чомусь лякало більше, ніж порожнє місто.

Люди сміялися.

Розмовляли.

Телефонували комусь.

Хтось сперечався через каву.

Хтось поспішав.

Але Мейлара раптом почала помічати дивні речі.

Люди майже не дивилися одне на одного.

Ніхто не запізнювався.

Ніхто не губив ключі.

Ніхто не перечіпався.

Ніхто не забував, що хотів сказати.

Ніхто не робив чогось просто тому, що захотілося.

Усе було...

правильно.

Мейлара зайшла до кафе.

Їй захотілося чаю.

Просто чаю.

Вона замовила чашку й сіла біля вікна.

Поки чекала, дістала з сумки книгу.

Ту саму.

«Та, чого я собі не дозволяла».

Мейлара провела пальцями по обкладинці.

Вона досі не розуміла, звідки взялася ця книга.

Але чомусь не могла її позбутися.

— Гарна?

Мейлара різко підняла голову.

Біля її столика стояв хлопець.

Темне, трохи скуйовджене волосся.

Руки в кишенях.

І погляд, який зовсім не пасував до цього дивного правильного міста.

Бо він дивився на неї.

Не крізь неї.

Не так, як усі інші.

Саме на неї.

— Що?

Він кивнув на книгу.

— Я питаю, книга гарна?

Мейлара прикрила обкладинку долонею.

— Не знаю.

— Тоді чому читаєш?

— Бо хочу дізнатися.

Хлопець усміхнувся.

— Логічно.

Він уже хотів відійти.

— Можна?

Мейлара сама не зрозуміла, чому запитала.

— Що?

— Сісти.

— Ти завжди просиш дозволу в незнайомих людей?

— Ні.

— А зараз?

— А зараз мені цікаво, що ти читаєш.

Він сів навпроти.

Мейлара уважно подивилася на нього.

— Ти дивний.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив, що комплімент.

Вона вперше за весь день усміхнулася по-справжньому.

— Як тебе звати?

— Неріон.

— Просто Неріон?

— Неріон Морвейн.

— Мейлара.

— Знаю.

Вона завмерла.

— Що?

Неріон теж на секунду розгубився.

— Я...

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що знаєш.

— Значить, знаю.

— Це не відповідь.

— Я знаю.

Мейлара примружилася.

Неріон відкинувся на спинку стільця.

— Ти тут давно?

— Де?

Він повільно обвів поглядом кафе.

— Тут.

Мейлара мовчала.

Неріон теж.

За сусіднім столиком дівчина засміялася.

Через кілька секунд засміялася знову.

Точно так само.

Мейлара подивилася туди.

Неріон теж.

— Ти це бачиш? — тихо запитала вона.

— На жаль.

— Люди поводяться дивно.

— Вони не люди.

Мейлара різко повернулася до нього.

— Що?

Неріон зітхнув.

— Не в тому сенсі.

— А в якому?

— Не знаю.

— Ти взагалі багато чого не знаєш.

— Зате я точно знаю одне.

— Що?

Він подивився їй прямо в очі.

— Ти справжня.

Мейлара нічого не відповіла.

Десь у кафе дзенькнула чашка.

Бариста усміхнулася відвідувачу.

Музика продовжила грати.

Але вперше за весь цей дивний день Мейлара перестала відчувати себе самотньою.

Вона подивилася на книгу.

Потім на Неріона.

— А ти?

Хлопець усміхнувся.

Цього разу трохи сумніше.

— Оце вже складніше питання.

І саме тоді Мейлара зрозуміла:

цей день не повторюється.

Він просто веде її кудись.

А куди саме — вона ще не знала.