Спалити мости

Дівчина вдивлялась в краєвиди, що пролітали повз. Ритмічне постукування коліс потяга заспокоювало й навіювало напівдрімоту. Осінь невпевнено вступала у свої права. Хоч на дворі й була мерзенна погода, але ще не всі дерева пожовкли, зрідка у вікні мелькали барвисті лісосмуги які з останніх сил намагалися втримати зелений. Її думки були десь зовсім далеко, вона поверталась до дому…
Здавалось, що декілька місяців тому у зворотному напрямку потяг немов повз, а її думки бігли попереду. Вона залишала все: дім, рідних, друзів, все, що знала до тепер. Заради чого? Заради нього! Він їй видавався справжнім чоловіком, турботливим, ніжним, романтичним, ідеальним. Заради нього вона йшла на це й палила за собою мости. Її думки тоді були набагато веселішими.

Вона мріяла про маленьке гніздечко, що звиє для них. Про дрібнички які купить, щоб прикрасити їхнє житло, про пиріг який спече завтра на обід. А потяг проти її волі повз й відтягував той довгоочікуваний момент обіймів.
Зараз вона згадувала той день з ледь гіркою посмішкою… а про нього взагалі воліла не згадувати. Ідеальний? Ні. Може вона сама у всьому винна? Намалювала у своїй голові картину з мрій і снів й вимагала від нього чогось позаземного? Наче ні, їй просто хотілось зігрітись. І все було б добре, але у неї навіть закоханої й затьмареної було відчуття наче її дурять.
- А чи знаєш, що він одружений? – як грім серед ясного неба, трохи сердито запитувала його мати.
А що ж вона мала казати як не знала цього, бо ж не казав… казав інше, а що в паспорт мала дивитись, то вірила, як собі вірила. Зблідла й не знала куди очі діти, а що вже тепер її ж він любить… чи любить?
З того дня ще дужче хотіла догодити йому й так званій свекрусі. Пішла на роботу й вдома роботи ніякої не цуралась і їсти наварить й в хаті прибере. Та все чимось не вгоджувала. Сусіди почали поза спиною перебалакуватись й посміюватись. Бували дні коли вона аж до крові кусала губу, щоб не заплакати при них, саме в такі дні вона часто думала, а чи не повернутись? А чи ще чикають?
Якось наважилась й подзвонила.
- Ало, мам.. – й наче колюк в горлі надавав ще щось сказати.
- Доню, донечко, жива… - й почулось як мама плаче,
Сама ледве стрималась, але зібравши всі сили й міцно стиснувши кулак вона продовжила:
- В мене все добре, мамо, вибач що змусила тебе нервувати.
- Головне що з тобою все добре. Давай приїдемо до тебе де ти?
- Не зараз мамо, багато роботи, самі до вас приїдемо.
Поклавши слухавку вона вперше за довгий час плакала, сама ще не розуміючи чому.

З ідеальним чоловіком все якось не клеїлось, то він роботу не міг знайти, то грошей йому на щось не вистачало. Все що заробляла вона незрозуміло де дівалось. В особливо паршиві моменти коли вона вже хотіла все кинути й поїхати до дому зрозуміла немає за що. Й здавалось така проста проблема раптово відкрила їй очі, наче вона досі була сліпа й раптово, о чудо узріла.
Зранку зібравши в маленьку сумочку трошки речей вдягнулась як зазвичай й пішла наче на роботу, й коли мало не дійшла до неї зупинилась. Обвела все ще раз оком й розвернувшись у бік залізничної станції рушила туди швидким кроком. Біля невеличкого вокзалу був ломбард туди занесла свої (мамою подаровані) сережки вилучила за них крихту грошей й одразу купила квиток. Коли прибув потяг з телефона витягла сім карту й викинула її в смітник. Чи робить вона правильно? Невідомо… але вона повертається.