Дорога довжиною в життя

  По буднях, а іноді й у вихідні, вона йшла однією й тією дорогою. Можливо, сотню тисяч разів, а може більше вже... Усе своє свідоме життя, вона переходила залізницю й потрапляла в невеличкий коридор з дерев: дубів, ясенів і кленів. Вона знала напам'ять кожне деревце, яке за багато років змінило свій вигляд. Змінювалась погода, пори року, люди, які йшли поруч й вона сама, тільки дорога залишалась тією ж… Вона дарувала їй спокій.
  Влітку коридорчик дарував прохолоду й приємне шелестіння листочків, восени вабив яскравими фарбами, взимку засніжені дерева були схожі на замок, а весною все прокидалось…
Ще вчора, здається, вона йшла невпевненою ходою, міцно обхопивши мамину руку. Це надавало їй впевненості. Адже з мамою найбезпечніше, мама не дасть упасти й забруднити біленькі колготки й ошатну сукенку. Згадуючи цю мить, вона мимоволі всміхнулась, адже там була ще зовсім молода мама, вродлива з блакитними очима й коротким русявим волоссям. В неї був виразний контур на губах, здавалось наче підведені олівцем, це було дивно, адже вона ніколи не бачила, як мама фарбувалась, пройдуть роки і її губи стануть такими ж…
  Цією дорогою вона ходила в садочок, цією ж дорогою йшла потім у школу в зеленій велюровій сукенці та двома хвостиками з пишними бантиками. Іноді, коли довго дощило й все було в болоті її ніс дід. Він здавався їй найсильнішим, найкрасивішим та найдобрішим. Попри те, що йому вже було за 60 на його голові ще жодна волосина не посміла посивіти. Він підіймав дівчинку, як пір’їнку, й саджав собі на плечі, вирушав в дорогу. 
   Цією дорогою вона ходила з бабусею по запашні суниці й їздила, на перегонки з братом, велосипедами по запашні яблука.
Все її життя вмостилось на непримітній стежинці: радість і біль, журба та щастя… Цією дорогою, її проводжали до залізничної станції рідні, коли їхала на навчання до іншого міста, на цій же дорозі її завжди зустрічав старий рудий кіт, коли поверталась додому.
    Життя тече швидкою річкою і вже сама стала мамою й немало пригод трапилось, але ступаючи між величавих дерев вона, щораз була щасливою й з сумною посмішкою згадувала минуле…
  Між цих дерев молодий чорнобровий парубок скромно прохав її вийти за нього заміж. Зустрічав й пристрасно цілував молоду дружину вірний чоловік, а щасливий батько ніс на руках малечу… і через роки все ще вибігав зустріти свою дружину й нишком стискав її руку й потай від чужих очей цілував. Навіть коли все йшло шкереберть й обоє були сердиті, але звертаючи на свою дорогу руки самі сплітались й хода стишувалась, настрій покращувався й вже не молоде подружжя, ніжно дивлячись один одному в очі, йшло своєю дорогою життя.