Зроблю усе щоб ти посміхнулась

   Її життя вже йшло під три чорти не перший раз, але цього разу здається остаточно і здається, що могло трапитись з 19-ти річною дівчиною такого страшного? Що вона ще знає про життя? Вовка смаленого не бачила напевне. Але її життя було спустошене, його безжально топтали найближчі, вибивали землю з під ніг, встромляли ножа в спину й нищили її особистість іноді ціле направлено, іноді ненавмисне, проте це не змінювало того, що її таке молоде серце було проштрикнуте й сочилося кров'ю.
  Вона більше не вірила. Не вірила, що в її житті ще буде щось бодай добре не кажучи про прекрасне.
  Вона не завжди була такою. Колись то було щасливе блакитнооке дівча яке дзвінко сміялось й багато говорило…Її мрії були занадто рожевими й занадто ідеалізованими відносно усього напевне саме через це з нею і трапилось те все, але не для того щоб знищити (вона була занадто сильною для цього світу, щоб так просто здатись), а для того щоб повернути її у реальність.
  Коли їй було 15 вона вперше серйозно закохалась – це було для неї так незвично і дивно… Щодня її почуття укріплювались в побудові повітряного палацу. Тому наступні декілька років вона провела у своїх рожевих мріях готуючись стати дружиною для того єдиного (всупереч поняттям 21 століття вона в таке вірила).
  Омріяний день настав, попри дрібні негаразди вона одягнула білосніжну сукню й впевнено вирушила на зустріч своїй мрії, проте не все було так просто як їй здавалось на перший погляд. Її обранець після омріяної церемонії змінився, не одразу, поступово. Для людини в якої розум був затьмарений коханням вона не помічала поступових змін… чи просто не хотіла помічати. Списуючи його погане ставлення на поганий настрій чи невдалий день занурюючись у себе й впадаючи в депресію.
  Нарешті здається настав щасливий період їхнього життя, звістка про вагітність стала для обох молодих людей радісною подією і на якийсь період в їхній сім'ї запанував затишок і спокій, але то було всього лиш затишшя перед бурею і вже за якийсь місяць вона ридала від болю душевного й фізичного, адже він приклав до цього руку.
  Це не стало кінцем, а всього лиш початком для декількох нестерпних місяців в які вона мужньо зносила побої й ні з ким не ділячись своїм болем…
  Одного літнього дня вона прокинулась зовсім іншою: впевненою, рішучою й сильною. Більше вона не плакала. З цього дня змінилось багато що більше не було його, більше не було і її тієї. Пустка в серці, холодний розум, без емоційність – вона стала іншою.
  Кожний день був схожий на попередній, робота – дім, домашні обов’язки, ніч в яку сон приходив над ранок і знову одягнена маска для всіх «Все добре». І її особистий найбільший біль втрачене немовля який немає з ким розділити…
  Навіщо споруджувати будь-які надії, знаючи, що з великою ймовірністю ти потім обламаєшся? – стало її девізом життя. Вона була розчавлена, проте її ніхто не розумів, можливо вона сама була в тому винна занадто складна натура для близьких чи…
   Так пройшло майже два роки вона досконало навчилась вдавати «Все добре», тому її оточення в це вірило. Одного осіннього вечора вона цілком випадково опинилась на залізничному вокзалі й цілком випадково пішов дощ, а ще випадково пакет з яблуками порвався й цілком випадково якийсь молодий на перший погляд не примітний хлопець збирав ті яблука й чарівливо посміхався.
- То як тебе звати? – запитував він.
- Настя. – Буркнула вона.
- А я Сашко, телефончик залишиш? – весело запитав він.
- Обійдешся. – сердито відповіла вона.
- Зроблю усе щоб ти посміхнулась. – На останок сказав він їй.
   Вона здивовано зиркнула на нього, але нічого не відповіла, навіть самій було дивно, зазвичай вона добре ладнала зі своїми почуттями й вдало їх приховувала, проте цей дивак змусив її стати справжньою хоч на мить, проте справжньою.
  Через деякий час вони вже товаришували в соціальній мережі (як він її знайшов залишається таємницею й сьогодні) й багато розмовляли телефоном, розповідаючи один одному те, про що з кимось навіть близьким раніше мочали. Через якихось пів року вони розписались без пишної церемонії та зайвих людей. Здавалось їх мало поглинути море побутових проблем, проте вони стійко зносили ці випробування. Він вмів знешкодити її меланхолію, а вона просто любила його. Здавалось ось воно щастя, проте дечого їм таки не вистачало – дітей. Попри старання декілька років нічого не виходило тоді Настя була особливо меланхолічною, плакала й дратувалась через дрібниці, а Сашко намагався повернути її життєрадісність, адже знав якою вона може бути.
  Одного дуже холодного лютневого дня він прийшов до неї з дуже делікатною темою, надіючись що це стане розв'язання їхніх проблем й переминаючись з ноги на ногу не знав з чого почати.
- Руслан з Лілею всиновлюють дитину. – випалив нарешті він.
- Так там напевно дуже багато паперів потрібно зібрати? – зацікавлено запитала вона.
- Ні, не дуже, а навіть як дуже той що? Спробуймо?
   З того дня все завертілось. Всі думки молодого подружжя були навколо цієї ідеї. Папери й різні приготування, бесіди з відповідними людьми здавалось все їм сприяло неначе хтось невидимою рукою направляв їх до потрібних людей. Тому минуло менш як рік як їх будинок перетворився на затишне гніздечко, а їхня сім'я зросла до чотирьох осіб. Вони не мали особливих побажань тому перше знайомство завершилось успішно й до дому вони їхали радісні як ніколи бо вирішили всиновити двох малюків.
   Їхнє життя докорінно змінилось, адже вони стали батьками. От так він здійснив її мрію яка стала і його. Подарувавши їй найбажаніше й ставши підтримкою він став подібним орлові який своїми крилами обіймав її й двох діточок.
- Мам, мам, а шо це? – Питав синочок сидячи в тата на руках тицяючи пальцем на мамин ланцюжок.
- Це прикраса, ось це хрестик. – Пояснювала вона.
- А це шо мам? – Запитувала донечка.
- А це дивіться. – Почав пояснювати Сашко обережно беручи ланцюжок на якому окрім срібного хрестика висів невеличкий кулон у вигляді сердечка та двох пташечок. – Ось це я. – Вказуючи на серце сказав він, - А це ви наші пташенятка які подарували нам крила.
   Настя лише посміхалась, щиро як і раніше щебетала притулившись до свого Сашка який їй і справді подарував їй крила.