75

***Фатум***

Найбільше я ненавидів непокору. Але так було раніше. До зустрічі з відьмочкою, що назавжди заполонила собою всі мої думки.

Нині я бажав знищити все й усіх, хто посміє зашкодити тендітній квіточці з шовковим волоссям і рум’яним личком.

Не думав, що мої власні вартові підуть проти мене. Але без зайвих роздумів покараю їх, бо не можу дозволити собі слабкість. Не маю права поставити під удар Лінель. Вона — мій світ.

Однак дещо не давало мені спокою.

Демон. Невідомий чоловік, який прийшов із квіточкою до Інферуму.

Це неправильно, враховуючи те, що він був на нашому боці. Але шпичка ревнощів усе ж вколола ожиле серце.

Часу, щоб усе як слід обміркувати, я не мав, бо на мене летів випущеною стрілою Дамір — начальник охорони замку. Цей демон завжди був вірним мені. Раніше, не зараз.

— Даремно, — лише одне слово, та скільки в ньому сенсу.

Я прикликав свій пекельний меч — лезо долі. По-справжньому вірний і покірний, як і мої компаньйони. Шкода тільки, що вони пали жертвами тендітної квіточки.

Кинувши останній погляд на найпрекраснішу в світі жінку, я змахнув зброєю. І дуже вчасно.

Дамір і четверо вартових обступили нас із коханою.

— Не дозволю, — загрозливо заскрипівши зубами, відбив перші удари.

Попри те, що їх було більше, я знав, що вийду переможцем у цьому бою.

Розпочався смертельний танок. Від дзвону металу закладало вуха, та це не могло притлумити запалу.

Рубаючи направо й наліво, я перетворився на осатанілого звіра, що захищав найдорожче — кохану жінку.

Квіточка була за моєю спиною. Чи не вперше тиха й слухняна. Не лізла в пекло, щоб довести свою силу. Довірилася мені.

У повітрі літали іскри від мечів, що раз у раз схрещувалися в лютому поєдинку. А всередині мене вирував азарт. Навіть пасмо волосся, що впало на чоло, не змусило зупинитися.

Я вкотре відбив випад Даміра. Змахнув клинком, що ліг на міцне плече чоловіка. Його лати не витримали натиску. Гучно тріснули, піддаючись силі мого меча.

Вартові спробували прикрити свого ватажка, та марно. Я вже палав у вогні битви, відчуваючи перемогу на смак.

Лезо кружляло, мов промінь світла. Таке ж швидке й недосяжне. Його не можна було спинити чи уникнути. Меч дістався до кожної цілі. І охоронці падали на кам’яну підлогу, мов скошена трава, один за одним.

— Мені шкода, Даміре, — тихо промовив я, замахнувшись зброєю.

Руків’я на мить спалахнуло потойбічним вогнем, а тоді впало на голову спантеличеного вартового. Він похитнувся, втрачаючи рівновагу. Очі заплющилися, а з ослаблих пальців вислизнув меч. Могутнє тіло осіло на підлозі, нагадуючи зламану ляльку.

Я озирнувся, шукаючи очима нову загрозу. Однак помітив, що всі вартові були знешкоджені. Дехто, як і Дамір, втратили свідомість. Але переважна більшість стогнали від болю, розкидані по підлозі, неначе листя з дерев від сильного вітру.

— Непогано, — схвально мовивши, поглянув на супутника Лінель.

Чоловік виглядав незворушно. Не тішився перемозі, а демонстрував байдужість. Немов і не зробив нічого незвичного.

Мені стало цікаво, це пихатість чи щось більше? Наскільки він сильний і чого слід очікувати від нього в майбутньому.

Я мав питання, на які потребував відповідей.

— Поясніть мені нарешті, що тут відбувається, — мій тон нагадував наказ. Твердий і непорушний.

Біля стіни заворушився Бруно. Відразу ж за ним підняв голову й Браво. Вони обмінялися спантеличеними поглядами.

Схоже, не тільки я був не в курсі останніх подій.

— Поговорите, коли повернетеся у королівство темних ельфів, — безкомпромісно сказав демон, що назвався Фіцо ван Лаффертом. Але щось підказувало мені, що це було брехнею.

— Ні! — владно гаркнув я.

— Так, — спокійно відповів той, клацнувши пальцями. — Лінель, передай рибці, що я повернуся по неї, коли настане час.

— Що? — майже в один голос вигукнули ми з квіточкою.

Однак пояснень так і не отримали. За нашими спинами матеріалізувався портал, огорнутий язичками яскраво-червоного полум’я.

Демон махнув рукою, і тієї ж миті з’явився повітряний вихор, що збив нас із ніг, підштовхнувши до палаючого кільця.