В дорогу

На моє глибоке переконання, кожен поважаючий себе любитель фізики… Та що там «поважаючий», просто кожен любитель фізики і кожен любитель фантастики чудово знають, що час, як фізична величина, сильно залежить від гравітації. Дуже сильно залежить. Біля чорної діри доба розтягується до нескінченності, мов жуйка на сонці, а в міжгалактичному просторі час плине собі далі, рівно та байдуже. Саме тому дехто з учених вважає, що час не є однією з основоположних фізичних величин, що б про це не розповідали люди вчені та люди, вчені не дуже. Ніяких машин часу так і не винайшли і ніколи не винайдуть. Адже окремого часу не існує. У різних теоріях час поводиться по-різному: то плине рівномірно, то ривками, а то й зовсім паралельно і одночасно існує вся історія Всесвіту — як книга, всі сторінки якої вже надруковані, а ми лише ведемо пальцем по рядку, удаючи, ніби читаємо вперше.

Проте, що б не намагались вигадати наші фантасти, Всесвіт все ж таки ще більш вигадливий. Хоча машин часу винайти не вдалося, однак Всесвіт потурбувався, щоб вигадка не пропала марно, і щось схоже на машину часу було просто-напросто знайдено серед мексиканських кактусів.

Саме про це я думав, продираючись через деревоподібні юкки, які формують цілі пустельні «ліси» у пустелі Чіуауа. Юкки стояли ніби викошені вночі: стовбури, скручені, як руки людей, які сторіччями благали про дощ. Пісок під підошвами хрумтів сухо й сердито, ніби я йшов не по землі, а по розсипаній солі. Полудневе повітря тремтіло над розпеченою землею, і власна тінь була єдиною річчю поруч, що не дрижала.

У цій пустелі росте понад три з половиною тисячі видів рослин, і майже чверть із них не зустрічаються більше ніде на планеті. Це найбільша гаряча пустеля Північної Америки: вона частково лежить у США, але більша її частина знаходиться в Мексиці. Тут розташована і відома аномальна Зона мовчання, де зникають радіосигнали.

Але не це привабило сюди туристів та шукачів пригод.

У зовсім нічим не примітному і непривабливому місці, навколо монументальної гранітної плити, виявили надзвичайно велику кількість кісток тварин та людей. Кістки лежали шарами, як ганчірки у скрині старої кравчині: біля поверхні — свіжі, а глибше — темно-бурі, а ще глибше — такі старі, що вже не відрізнялись від самого піску. Крім кісток було багато інструментів, зброї та інших предметів з різних епох. Наконечник списа впритул до титанового браслета. Крем'яний ніж поряд з електронним годинником, який так і не показував нічого. Тих, хто виринав із небуття без води й без жодного уявлення про рік, пустеля не жаліла.

Саме так виявили «Стежку вічності». Ступивши на гранітну плиту, людина переміщувалась у часі, доки не сходила з плити. До цього часу мимовільних подорожуючих у часі було зовсім небагато. Рідко хто забирався в таку глушину, і ще менше людей забиралося на гранітну плиту, яка височіла над поверхнею землі на добрі півтора метри. Проте після оприлюднення знахідки сформувалась черга авантюристів, бажаючих відправитись у майбутнє. Їх було небагато, проте за останню тисячу років відомої історії «Стежки вічності» кількість подорожуючих стала досить помітною.

З практики стало зрозуміло, що відстань між двома подорожуючими завжди складала три з половиною хвилини. Саме з такою періодичністю на плиті з'являлась людська фігура (рідше — якийсь звір). Фігура на мить застигала, ніби людина встигала озирнутись на світ, який лишала, і розчинялась у мареві розпеченого повітря, щоб знову виринути в дні завтрашньому. Якщо новий паломник ступав на плиту, черга підлаштовувалась так, щоб зберігати усталений часовий проміжок. Три з половиною хвилини — і жодної секунди менше: навіть час, якого, як я вже сказав, не існує, виявився тут бюрократом.

За цю тисячу років багато хто з подорожуючих зійшов з дистанції, і як відбувається така подорож, було відомо всім у найдрібніших деталях. Йдучи стежкою, людина не відчувала ні голоду, ні спраги, ні потреби у сні. Проте і відчуття часу не було. Зійти можна було будь-якої миті — варто було лише ступити вбік, — але ніхто не знав, у який саме рік це станеться. Можна було пройти стежкою як рік-два, так і всю тисячу років. Тому першим питанням подорожуючих завжди було питання про рік, у якому подорожній зійшов зі стежки. Не «як ти?», не «що ти бачив?», а номер року — бо жоден паломник не міг відповісти на перші два питання.

Ажіотаж навколо Стежки наростав і спадав не один раз. Врешті-решт сформувалась категорія паломників, які постановили собі ціллю пройти якнайдалі, до самого кінця віків. До того часу, коли Сонце згасне і Земля опустіє. Тоді паломники переберуться на якусь колонізовану планету і продовжать жити з такими надбаннями цивілізації, про які в їхні часи навіть мріяти не сміли. Адже безперечно, що за мільярди років людство поборе і хвороби, і саму смерть. Саме прихильники Паломництва до Кінця Світу ініціювали тераформування найближчих планет та заснування колоній на них.

Ідея Паломництва до Кінця Світу була не надто популярна в час моєї юності. Проте я їй піддався, і тепер крокував серед кактусів до всім відомої гранітної плити.

Спочатку серед пустелі біля плити з'явилась забігайлівка, де подорожній міг переночувати і поїсти. Але дуже швидко підприємливі ділки зрозуміли, що чекати серед пустелі, чи не зійде хто зі Стежки, явно не вигідно. Набагато вигідніше робити зовсім протилежне — відправляти туристів на Стежку. Тут тобі і проводжаючі, і просто зіваки, які завжди хочуть їсти, пити і мати якийсь дах над головою. А це вже стабільний дохід. Так що в ідеї Паломництва були конкретні батьки, які вклали в цю справу багато грошей.