Розділ 1. Сімейні таланти

Злата 

За 72 години до того, як я виграла… і втратила свободу...

Якщо існує рай для студентів, то він починається саме в той момент, коли викладач усміхається, закриває залікову відомість і повідомляє, що ти можеш бути вільною. Особливо якщо перед цим ти майже місяць існувала на каві, недосипанні та щирій ненависті до людей, які придумали екзаменаційну сесію. І нехай я належала до тих ненормальних, які справді любили навчатися, це зовсім не означало, що мені подобалося проводити літні ночі в компанії підручників замість того, щоб насолоджуватися життям.

— Вітаю, Злато. Як завжди, відмінно, — промовила викладачка, повертаючи мені залікову книжку. — Гарного відпочинку.

— Дякую! І вам гарного літа! — усміхнулася я, підхопила сумку й поспішила до виходу, поки вона раптом не передумала й не вирішила поставити мені ще кілька запитань.

Звичайно, навряд чи таке могло статися, але після сьогоднішнього іспиту я була готова повірити навіть в існування драконів. Особливо якщо ці дракони викладали в нашому університеті й мали звичку цікавитися матеріалом, якого не було в жодному підручнику.

За дверима аудиторії на мене чекала Марта. Вона сиділа на широкому підвіконні, гортала щось у телефоні й нервово похитувала ногою, хоча власний іспит склала ще годину тому. Побачивши мене, подруга миттєво зіскочила на підлогу й простягнула руку, вимагаючи показати результат.

— Ну? Скільки?

Я мовчки розгорнула заліковку й піднесла до її обличчя.

— Звісно, — закотила вона очі, навіть не намагаючись приховати усмішку. — Навіть не знаю, навіщо питаю. Тобі простіше запам'ятати весь підручник, ніж мені номер власного телефону.

— Не перебільшуй. Твій номер я теж пам'ятаю.

— От бачиш! Це ненормально, Злато. Нормальні люди забувають, куди поклали ключі, плутають дні народження родичів і хоча б іноді не можуть пригадати, що їли на сніданок. А ти?

— А я сьогодні їла сирники, — повідомила з абсолютно серйозним виглядом. — До речі, непогані. Можу сказати, де купувала.

— Господи, заткнися!

Я засміялася й обійняла подругу за плечі. Вона демонстративно зітхнула, але за мить теж усміхнулася, після чого ми попрямували до сходів, на ходу обговорюючи найбезглуздіші запитання сьогоднішнього іспиту.

Марта була моєю подругою ще з першого курсу. Ми познайомилися досить прозаїчно: вона переплутала аудиторії, запізнилася на лекцію й попросила мене поділитися конспектом. Через тиждень попросила знову, а ще за місяць заявила, що дружити з людиною, яка пам'ятає майже все з першого прочитання, — найрозумніше рішення в її житті.

Щоправда, наша дружба давно перестала обмежуватися конспектами. Марта знала про мене практично все, включно з тим, що я ненавиділа оливки, боялася павуків і могла розплакатися над дурнуватою рекламою корму для собак. А я знала, що вона вже пів року таємно закохана в асистента кафедри кримінального права й щоразу, коли той звертався до неї, починала говорити таку нісенітницю, що мені хотілося викликати санітарів.

— Отже, — урочисто промовила вона, коли ми вийшли з університету, — сесію закрито, літо офіційно розпочалося, а це означає лише одне.

— Що ти нарешті повернеш мені мою книжку?

— Ні, занудо. Що ми повинні це відсвяткувати!

Червневе сонце заливало університетський двір, змушуючи студентів ховатися в затінку дерев. Біля сходів юрмилися одногрупники. Фотографувалися з друзями, голосно обговорювали оцінки, а кілька хлопців уже діставали телефони, щоб замовити таксі й вирушити святкувати початок канікул. Повітря пахло нагрітим асфальтом, свіжоскошеною травою та кавою з маленького кіоску неподалік.

Я заплющила очі й підставила обличчя сонцю, насолоджуючись усвідомленням того, що найближчим часом мене не чекатимуть ані лекції, ані семінари, ані нічні посиденьки над підручниками.

Попереду було ціле літо, і я збиралася використати його максимально розумно: виспатися, перечитати книжки, які відкладала останні пів року, зайнятися садом і, можливо, навіть кудись поїхати. Хоча з останнім були певні складнощі, адже мені зовсім не хотілося залишати будинок на старшого брата. Назар, звичайно, запевняв, що чудово впорається з господарством, але я добре пам'ятала, як після мого тижневого перебування у батьків він примудрився довести до загибелі два вазони й мало не спалити кухню.

— Земля викликає Соколовську! — Марта помахала долонею перед моїм обличчям, повертаючи до реальності. — Ти мене взагалі слухаєш?

— Звісно. Ти говорила про святкування, я подумки погодилася й уже майже вибрала собі десерт.

— Я говорила про клуб.

— А я — про десерт. Бачиш, у нас уже виникли творчі розбіжності.

Подруга схрестила руки на грудях і подивилася на мене з таким виразом, наче щойно почула, що я збираюся провести літні канікули в монастирі.

— Злато, тобі двадцять три роки! Ти молода, красива дівчина, а поводишся так, наче вже п'ятдесят років щасливо одружена з бібліотекарем і найбільша пригода у твоєму житті — купівля нового пледа.

— Між іншим, хороший плед — це серйозна інвестиція в комфорт.

— Я зараз тебе вдарю!

— За що? За фінансову грамотність?

Марта розсміялася й потягнула мене до воріт, на ходу пояснюючи, що не збирається змушувати мене напиватися до втрати пам'яті. Їй просто хотілося відсвяткувати закінчення сесії, потанцювати, випити кілька коктейлів і хоча б на один вечір забути про університет.

— А ще там будуть симпатичні хлопці, — додала вона, хитро усміхаючись. — Хіба тобі не хочеться з кимось познайомитися?

— Подивитися на дурнів я можу й безкоштовно. Наприклад, у коментарях під будь-яким відео.

— Ти неможлива!

— Зате чарівна, — нагадала я й поправила ремінець сумки. — Добре, поїхали. Але без твоїх спроб із кимось мене познайомити.

— Звісно!

Я зупинилася й уважно подивилася на подругу.

— Марто, я знаю, як звучить твоя брехня.