***

Світ стоїть на трьох стовпах, а саме на вірі, любові і надії. Принаймні в це вірять. Ми істоти, що потребують віри, любові і надії, а вони потребують нас. Навколо нас все є їхнім плодом. Наприклад зорі. Кожної ночі ми бачимо зорі. Їх мільйони, і більшість з них вже давно не існують, але піднімаючи голову до неба ми бачимо їх. Вони там в небі. Ми це знаємо, бо всі це знають, б ми їх бачимо. Ми віримо, що вони там є, але їх нема, вже давно нема. Головне вірити в неможливе, без краплі сумніву і воно буде реальністю. Якщо ж сумніву не позбутися, то завжди є самообман. Нав'язлива фальшива віра власного виробництва. Крім віри ми залежні від любові. В натовпі простих істот ми завжди здатні побачити когось особливого, своє власне Сонце. Як же інколи буває ліньки підняти голову до гори. Навіщо кожної холодної ночі чекати на ранішнє Сонце, щоб зігрітися? Якщо можна просто розвести вогнище, яскраве, тепле, вогнище. І справді, навіщо чекати Сонця, давайте просто почнемо називати вогнище Сонцем? І тоді кожної ночі будемо грітися Сонцем. Надія її жаль найбільше. Чому ? Ми майже ніколи не згадуємо її, вона ніби зайва. Нікому не потрібна. Ми годинами говоримо і думаєм про віру і любов, так ніби цей світ тримається тільки на них. Достатньо останнього моменту чогось і надія раптом стає нам найпотрібнішою. В момент коли любов і віра вже давно відвернулися від нас, надія завжди буде з нами до останнього. Надія помирає останньою. Постійно в кінці ми згадуємо про неї, коли нібито вже пізно.

Хочемо ми цього чи ні. Ми залежні від них, таке воно буття, а позбувшись їх ми пробуємо позбутися себе. Все, що в бутті його частини, якщо якась частинка покине буття, стане вільною, значить вона і не була в бутті, а весь час була небуттям. Якщо, щось помічає, що ніколи не було частиною цього світу, воно не існувало і не існує. Буття, це повністю закрита система. Його не покинути і до нього не приєднатися, якщо ти є його частиною, то ти був його частиною, є і нею будеш.

***

Що стається із зірками, що гаснуть? Це ті зірки в які перестали вірити. Кожен із нас є зіркою, Сонцем, що колись погасне. І коли ми погаснемо будуть ті хто й надалі будуть вірити, що ми ще світимо. Головне, щоб їхня віра не була без сумніву, адже тоді... тоді це буде самообман.

Я говорив, що доки Надія чогось чекає, Любов і Віра грають в свою гру проти Буття лише одним пішаком. Шахи? О, так. Вони грають в шахи проти Буття, лише одним пішаком, і кожен із нас є тим пішаком. Ілюзія, сумнів, самообман це кожен із нас. Хто виграє в тій партії? Любов і Віра, або Буття, але не пішак.

Ми особливий пішак. Любов, віра і надія. Ми багато говоримо про них. Але хто вони? Вони породження НАШОГО існування. Вони як бачення, слух і відчуття. Творять реальність.

Все придумано нами. Світло і темрява, обоє сліплять. Якщо в світі все є темним, сірим і білим. Все певною мірою сліпить.

До чого це все? До того, що ми ніхто і ніщо, ми те, що просто існує в закритій системі Буття, ми перетини Любові, Віри, Надії, Смерті, Життя, Сумніву, Самообману, Темряви, Світла, Сірості. І що нам робити у випадку, коли ті частини нас починають перечити одна одній? Коли світло перечить темряві, коли Любов і Віра перечать самому Бутті? Уявіть, що Буття це полотно. Полотно складається із ниток, що в свою чергу складаються із волокон. Смерть, життя, віра, любов, надія, темрява, світло, сірість, сумнів, самообман це все волокна. Нитка це сплетіння волокон. Нитки буття це ми. Що буде з ниткою, якщо її волокна починають розриватися? Перечити одне одному? Нитка розірветься. Полотно почне розходитися. Рватися. І в тих малих утвореннях пустоти, заведеться небуття. От до чого нас привела гра Любові і Віри. Настав час коли ми повинні або програти гру Бутті, або... відділитися від нього... і остаточно програти. Програш і програш. От перед яким ми вибором. Полотно не існує без ниток, нитки не існують без волокон, для чого волокна, як не для того, щоб творити нитки, які творять полотно? Все або нічого. Програш і програш.

Коли ми розуміємо мету гри, ми стаємо її учасниками, настає наш час робити вибір. Програш чи програш?