Розділ 1

Я застогнала вголос і накрила голову подушкою.

Ну за що?

Це був лише сон… Але який же шикарний сон.

Там я була успішною, багатою, владною жінкою з ідеальною зачіскою та власною корпорацією. А не ось це все — студентка, яка спить чотири години на добу.

Але нічого.

Як любить казати моя бабуся:

— Якщо сон сниться часто — чекай. Доля тобі натякає.

А подібний сон я бачу вже раз уп’яте.

Отже, Всесвіт не просто натякає, а практично волає мені в обличчя:

— Настю, сонечко, терпи. Скоро будеш успішною.

Тим паче навчання я закінчую вже за місяць.

А сьогодні — перший день стажування в найшикарнішому офісі нашого міста.

І не де-небудь, а в елітній будівельній компанії братів Райкер.

Туди люди мріють потрапити роками.

Деякі готові душу продати. Деякі — родичів.

А деякі — навіть відмовитися від знижок на маркетплейсах.

Мені ж вдалося пройти відбір самостійно.

Ну… майже.

Якщо не рахувати бабусиних:

— А ну йди й пробуй ще раз! Чого ти сидиш, як недоварений пельмень?! Дій!

І ось тепер у мене є шанс.

Нехай поки що лише посада помічниці PR-менеджера…

Але всі великі люди з чогось починали.

Хтось із гаража. Хтось із підвалу. А я почну з носіння кави начальству й нервового:

— Доброго ранку… ой, вибачте… доброго дня…

Із щасливим вереском я підскочила з ліжка й помчала збиратися.

Запізнюватися не можна.

Пунктуальність — обличчя професіонала.

Щоправда, моє обличчя зараз більше нагадувало людину, яку вночі били капцем.

Схопивши заздалегідь приготований сірий офісний костюм, метнулася у ванну.

На жаль, костюм у мене був один.

Тож вибору одягу не існувало.

Взагалі. Або цей костюм… або прийти на стажування в піжамі з котиками. Бо мої наряди, в яких я любила бігати на пари та вечірки з друзями, точно не підходили.

До першої зарплати доведеться триматися.

Вискочивши з кімнати, я схопила зі столу кілька виноградин і спробувала одночасно: з’їсти сніданок, взути туфлі й не вбитися при цьому.

— Припини скакати козою! — обурилася бабуся, ставлячи переді мною чашку чаю. — Сядь і нормально поїж.

— Бабусю, у мене немає часу! Я запізнююсь!

Бабуся грізно примружилася.

Я одразу зрозуміла — зараз буде лекція.

— То не витрачай його на суперечки зі мною. Їж.

Усе.

Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Моя бабуся — жінка маленька, але з такою енергетикою, що нею можна живити невеликий промисловий район.

Я швидко схопила бутерброд і почала запихати його до рота.

— Не поспішай! — сплеснула руками бабуся. — Ти дівчина, а не голодний далекобійник на трасі! Де манери?

Я спробувала їсти повільніше.

Вийшло погано.

Бо мій організм зараз працював у режимі:

«або жуй, або запізнишся й житимеш під мостом».

Ну гаразд, не все так критично, під мостом я точно не житиму. Але й самостійною ще довго не стану.

Доївши сніданок, я швидко цьомнула бабусю в щоку.

— Бабусю, побажай удачі!

— Удачі. І не сутулься! Упевнені жінки спину тримають рівно!

— Добре!

— І не таратор!

— Гаразд!

— І не закохуйся в начальство!

Я вже відчинила двері й завмерла.

— А це ще чому?

— Бо красиві начальники — зло. Я в молодості перевіряла.

Після такої лякаючої інформації я вирішила уточнювати подробиці якось потім.

Вискочивши на вулицю, помчала до метро. На одинадцятисантиметрових шпильках. А це, між іншим, екстремальний вид спорту. Один невірний крок — і ти або каліка, або зірка смішних відео в інтернеті.

Добре хоч волосся зібрала в строгий пучок. Інакше після ранкового вітру на голові було б не «бізнес-леді», а:

«жінка пережила удар струмом, але залишилася оптимісткою».

Метро, як завжди, зустріло мене натовпом людей, запахом кави й чиїмось дуже настирливим парфумом, здатним убивати комарів на відстані.

Якихось десять хвилин тисняви — і я на місці.