29

МАКСИМ 

— Я не хочу, щоб мене зачиняли у моїй кімнаті, — схлипує донька в Таніні груди.

Дивлюся на дівчину, як на єдину, хто міг би мені це пояснити. Але по її наляканому обличчю розумію, що не вона.

— Аміно, хто з тобою так чинив? — запитую тихим голосом, не відпускаючи з обіймів обох.

Відповідь малої — як постріл у серце:

— Марина сказала, якщо не буду її слухати, вона обов'язково знайде на мене управу.

— Вона погрожувала тобі?

— Я не хотіла залишатися в кав'ярні довше звичного. А вона там чекала свою якусь знайому. Я сказала, що все розповім тобі, а вона... сказала, що у тебе є жінка і я для тебе більше не важлива.

Забираю її з Таниних обіймів. Беру на руки, як завжди, коли повертаюся з роботи, щоб вона відчувала моє тепло й підтримку. Ловлю погляд мокрих оченят, які й досі сповнені відчаю. І запевняю, що ніколи в житті вона не стане моєю проблемою. Назавжди залишиться дитиною, яку любитиму понад усе.

Але слідом кидаю погляд на Таню — вона стоїть осторонь, поклавши долоню на живіт, і дивиться ніби не на нас.

— Я любитиму вас обох, — виправляюся. — Однаково сильно. І нікому більше не дозволю вас ображати. Так піде? — стираю дрібну слізку.

Аміна затихає. Рівно на мить. А потім, ніби осмисливши всю ситуацію, озирається на дівчину. І ставить своє незручне питання, яке збиває з дихання:

— То вона носить твою дитину?

«Так» сказати не вдається. Горло стискається сильніше, ніж будь-коли. Розумію: якщо кивну, то визнаю те, у чому впевнений не на всі сто відсотків.

Але «так» каже Таня. Тихо, та від того не менш твердо. Замість мене.

Навіть не знаю, чому в це зараз вірю більше, ніж до цього моменту.

Істерики більше немає. Аміна лише продовжує тихо плакати вже в моє плече. Та краще її плач, ніж зриви від недомовленості. Я визнаю це вперше для себе.

Ми ще кілька хвилин стоїмо у дитячій кімнаті, дивлячись одне на одного, ніби вперше в житті побачилися. Ніби досі були зовсім незнайомими і ці кілька тижнів проживали не заради нас. Та зараз на душі наче відпускає. Відчуття дивне: ніби крига дала тріщину і тане на очах у всіх. Навіть у неї — бачу це по очах дівчини, по її майже рівному диханню, по руках, які легко ковзають по животі, більше не трясучись.

Сьогодні в ресторан не їдемо. Я залишаю доньку з нами в кімнаті. Іде лише Дарина — і тільки до завтрашнього ранку.

— Тато, я хочу їсти, — пошепки говорить Аміна, коли сидимо на дивані у вітальні.

— Я можу приготувати...

— Ні, — зупиняю Таню поглядом. — Тобі варто відпочити. Я замовлю вечерю з ресторану...

Відходжу на кухню з телефоном у руках, вперше не хвилюючись залишити доньку на свою жінку. Знімаю блокування. І кілька секунд дивлюся на зависле сповіщення в месенджері, думаючи про прожитий емоційний вечір. Про те, як Аміна дивилася на Таню, як на когось, хто вперше прийняв її. 

До мізків спершу не доходить, що я у месенджері, а коли доходить, читаю повідомлення, яке прислала Міла:

«Мені погано. Допоможи».

Чорт. Якщо це дійсно так...

Викликаю швидку на її адресу...

ТАНЯ

Максим з'являється на порозі з виразним поглядом на мене.

— Мені потрібно від'їхати... Без мене впораєтесь?

Дивлюся на нього, ніби зараз маю отримати коректну відповідь на всі свої невисловлені запитання. Але він мовчить. І лише його погляд стріляє на Аміну, яка ще й досі не може заспокоїтися сидячи поруч зі мною — схлипує.

Здається... я розумію, до кого він. Заперечити не можу. Не маю права навіть на правах його майбутньої дружини.

— Я замовив вечерю. За пів години буде. Поїсте без мене.

Він затримується ще на кілька секунд, але вже нічого не говорить. Лише погляд... на мене й на Аміну, у якої очі знову наливаються слізьми і яка не хоче його відпускати.

— Я скоро буду. Обіцяю.

Він іде...

Чорт, він — іде! Залишивши нас удвох...

Ми з його донькою ще кілька хвилин сидимо в обіймах одна одної. Притуляю її до себе, переймаючи весь емоційний біль. А її маленькі рученята затримуються на моєму животі довше, ніж я б того хотіла. Але вона нарешті заспокоюється, відчуваючи мою малечу... А за пів години ми дійсно приймаємо доставку страв із ресторану.

Після вечері вкладаю Аміну спати. Читаю книжку. Цілую в малу голівку на прощання. І чую питання, на яке чекала:

— Таня? А ти тепер завжди житимеш з нами?

— А ти не хочеш цього?

— Ти хороша, — шепоче в подушку своє зізнання.

Я ледь всміхаюся цьому. Її слова зачепили душу. І серце від того тріпнулося.

— Ти боїшся... — підсумовую весь вечір очима дівчинки. — Боятися нормально. Але мовчати про це не потрібно, Аміно. Ти завжди можеш розраховувати на мене і на свого батька. Але попрошу тебе більше так не робити... 

Пояснюю вже вкотре, що я не збираюся її ображати. І зроблю все, що від мене залежить, аби вона почувалася щасливою донькою.

— Просто... у моєї подруги інша мама, і та постійно її сварить...

Аміна розповідає про життя подруги, як про своє. А я думками повертаюся до Алі...  А потім до її тата. Зрештою пропоную бути уважною до наших прохань. 

Дівчинка задумується, але погоджується зі мною. А за хвилинку просить увімкнути їй нічничок і залишити саму.

Я повільно підіймаюся з її ліжечка. Вмикаю нічничок, вимикаю верхнє світло і виходжу з дитячої, прихиливши за собою двері.

Іду у свою спальню. Сідаю на край ліжка з думкою, що він поїхав до іншої. Я бачила цей його винний погляд. І розумію, що в офіс його ніхто б не викликав. Він — Левицький, власник компанії, за наказом якого кожен папірець можуть доставити у будь-яку точку міста навіть серед ночі. Ворон неодноразово так робив, то цей теж може.

Чорт... Якби це були настільки важливі справи, він би повівся інакше. Мабуть. Але якби я не бачила її, не чула того зізнання... можливо, і повірила б йому зараз.

Якщо він зраджуватиме мені... я втечу. Однозначно.