28

МАКСИМ

— Я зробила все, що могла. Аміну варто показати психологу. — Дарина важко підіймається зі стільця. — Пробач. Та ти сам винен. Алевтина була найбільшим твоїм промахом. І початком усіх криз з Аміною.

— Я знаю.

Зітхаю. Та моїх виправдань вона не почує.

— У мене є контакти дитячої психологині. Спеціально взяла її візитку. — Вона кладе на стіл пластик. — У професійності можете не сумніватися. Навіть мені допомогла.

Кілька секунд не підіймаю до неї голови, втупившись в підлогу під ногами. Перед очима лише зриви Аміни і той день, коли випадково почув репліку Алевтини, сказану малій на вухо: «Твій тато відтепер мій чоловік. Тобі варто змиритися з цим, мале стерво».

Тоді ми теж відвідували психолога. Але вона сказала, що з дівчинкою все гаразд. Звичайна емоція на звичайну побутову сварку.

Підводжу очі. Тільки тепер помічаю на шиї Дарини чорну тоненьку косинку, якої раніше вона не носила.

— У вас щось сталося? — навмисне тримаю дистанцію.

Вона косить погляд. Потім киває:

— Чоловіка вчора поховала... — тримає погляд, попри те, що очі наливаються слізьми.

— Співчуваю, — кажу стисло. Не знаю, що ще можу сказати у цьому випадку. Можу лише здогадуватися, як їй морально.

Дарина ледь хитає головою. А потім пропонує те, на що я й не сподівався:

— Тепер можу виходити на роботу. Якщо потрібна.

Чортове полегшення в мені зовсім невчасне, недоречне, та я не можу від нього відмовитися.

— Уже сьогодні, — додає, не чекаючи на моє запитання.

Тепер киваю я. На душі спокій розливається дивною теплою хвилею. Але я ще маю завезти дівчину на іншу квартиру і, ймовірно, не без відвертої розмови про нас.

— Ти знала щось про те, що Аріна зраджувала мені?

— Її шантажували. Якщо ти знайшов фото, то вони мали потрапити в твої руки перед днем народження Аміни. Я їх забирала з ящика. Вона взяла з мене клятву, щоб я мовчала. Вранці. Перед тим як загинути... Аріна зрозуміла все надто пізно. Нею користувалися. Як потім тобою твої жінки.

Чомусь подібне підозрював після зустрічі з тим виродком.

Підіймаюся і сам. Прошу Дарину зачекати кілька хвилин тут, поки скажу Аміні про від'їзд із Танею. Готуюся до найгіршого. За ці кілька кроків із кухні до дитячої навіть стіни тиснуть на мозок своєю бетонною вагою. Та коли бачу двері кімнати Тані, відчинені навстіж, у мені ніби обривається маленький нерв.

Ще крок до дверей дитячої — і тепер я ще й завмираю. Бо за ними звучить тихий голос дівчини.

Чорт, я вперше не знаю, чи варто мені заходити. Довірити дитину молодій вагітній дівчині... Хай навіть від мене. Після Алевтини я нікого з жінок не приводив додому і ніколи не знайомив коханок з Аміною. Але жінки виявлялися ближче, ніж я думав.

Я не відчиняю двері. І навіть не намагаюся підслухати. Однак стою замислений над її словами: «Егоїстка твоя донька»...

Напевне. Та вона ще дитина.

Кладу руку на ручку дверей і тихо відчиняю кімнату... де мене вражає інше: Аміна в обіймах дівчини. І вони обидві схлипують. А моя малеча її навіть обіймає...

Не розумію ніхріна. Але знаю одне напевне: сьогодні ніхто нікуди не поїде. Як і завтра. І, мабуть, ніколи.

Підходжу до них й тихо, без слів, притискаю до себе обох. У грудях відходить останній камінь, коли Таня кладе голову на моє плече...

Це не потребує жодних слів. Жодних пояснень. Вони — поруч. І обоє мої. Без найменших сумнівів.