27

ТАНЯ

Він пропускає мене першою у квартиру і просить зачекати. Я залишаюся сама посеред кімнати й дивлюся на двері, за якими щойно зник Максим. Мабуть, я сказала зайве. А може, навпаки — нарешті сказала правду, якої ніхто не чекав. Особливо від мене.

Чую, як Аміна щось голосно доводить тій жінці, але слів не розібрати. Та тепер впевнено можу сказати інше: мені вже не байдуже.

Не байдуже, що думає про мене Максим, не байдуже, чи прийме мене його донька. Саме тому я виходжу до них...

Біля кухні чую його тихий голос. Він намагається про щось умовити доньку. Але дві секунди тиші розтинає розпачливий крик Аміни, а наступної миті вона вибігає. Я ледь встигаю сховатися за двері, та побачити, що вона в сльозах, мені вдається.

Що він їй сказав, не знаю, але залишати її саму в такому стані боюся найбільше.

Іду до дівчинки в кімнату. Відчиняю двері, не стукаючи. І тихо зачиняю за собою.

Вона сидить на столі перед вікном підігнувши під себе ноги, і дивиться кудись у шибку. Штори колихаються від її різкої присутності, як і в мені щось зараз. Ніби маятник відраховує час.

— Аміно... — звертаюся тихо. Слова неймовірно важко даються, але підбираю їх серед сотні заготовлених на подібний випадок. — Я здогадуюся, як тобі важко зараз...

Дівчинка повертає до мене голову так різко і з таким поглядом, що моє тіло дерев'яніє на місці. По її личку течуть гіркі сльози. А зір... уткнутий у мій живіт.

Чорт. Про останнє я не подумала.

— Не знаєш, — шепоче зі злістю.

І від цього всередині все настільки стискається, що, здається, не залишається місця навіть для вільного серцебиття.

— У мене теж не було мами. Але я тоді була вже дорослою... як мені казали. Тобі — сім. Мені на той час було шістнадцять. Та я все одно хотіла, щоб вона була поруч завжди... Мене виховував брат. Бо батька у мене не було. А я... хотіла маму. Дуже сильно...

Сльози самі починають текти обличчям. Я більше не розповідаю. Підходжу до неї трохи ближче, і наші погляди так сильно тримають нас за пів кроку одна від одної, що... мені здається: зараз найбільш крихкий момент, щоб знищити між нами ту невидиму межу.

Але я ризикую.

— Я хотіла б стати тобі мамою. Але я розумію, що я її не заміню, навіть якщо й буду дуже ніжною... лагідною. Бо вона живе у твоїй пам'яті. У твоєму сердечку. У тобі... І її ніхто звідти не зітре, не забере. Цього ніхто ніколи не зможе зробити, дівчинко...

Чорт, як же це важко!.. Його дитина дивиться на мене протинаючи поглядом, а я не можу дібрати тих самих слів. Сказати, що кохаю її батька. Чи... не кохаю? Одне знаю точно: я хочу використати той шанс, який збиралася дати йому. Собі. Нам.

— Я не збираюся забирати у тебе твого батька, Аміно... Він завжди любитиме тебе понад життя, бо ти його найкраща, найрідніша дівчинка.

— Я не його дитина! Я — ЕКО!

— Ти не ЕКО. — шепочу з відчаєм. — І ніколи про це не згадуй. Ти його дівчинка, бо він хотів тебе понад життя. Як і я зараз... хочу бути поряд. З вами. Якщо дозволиш, — останні слова взагалі шепочу майже одними губами.

У її оченятах сумнів. І я роблю останні пів кроку до неї. Обережно торкаюся маленького личка — витираю слізки, які не зупиняються й на мить. Бачу, як її грудки ходять ходором і як вона стримується від чогось більшого. І раптом сама не стримуюся.

Руки самі обіймають її за плечі, притискаючи руду голівку до своїх грудей. Міцно й обережно, заплющивши очі й випустивши з себе весь кисень, на якому трималася моя сміливість...

А вона раптом починає плакати вголос. 

Господи. Вона не відштовхнула, не крикнула якусь образливу відповідь, а лише заплакала, як плачуть діти — від болю чи від образи.

— Якщо ти проти... Аміно, ти тільки скажи. Я тебе зрозумію. І піду.

Чорт, ці сльози говорити не дають. Тиснуть, печуть, хвилюють...

Аміна нічого не говорить. Лише уткнулася в мої груди личком і скиглить, як мале, покинуте цуценя.

Чую, як тихо клацають двері позаду мене. Як його кроки наближаються до нас. Як чоловіча рука торкається мого попереку й ковзає спиною вгору, лягаючи мені на плече. Як інша його долоня торкається пальців моєї лівої руки, ледь втискаючи їх у спинку доньки.

Усвідомлюю, що цей момент більше не відділяє нас від майбутнього.

Ми — уже є.