26.

МАКСИМ

Цілую так, як уперше, усвідомлюючи, що я дозволив їй повірити, ніби в моєму домі для неї немає місця. Більше такого не станеться. Таня може злитися. Може кричати. Може звинувачувати мене й навіть ненавидіти за те, що я не бачу очевидного. Але вона не піде від мене через капризи Аміни. Не цього разу.

Я розберуся з тим, що відбувається в моєму домі. З Аміною. З її страхами. З усім, що змусило дівчину відчути себе зайвою.

— Ти тремтиш, — кажу їй тихо. В губи.

Вона підіймає очі, злякано шукаючи поглядом щось у моїх очах. Не знаю, що вона там бачить, поки я відчуваю вібрацію гудка в кишені від телефону, але погляду не відводжу.

Навмання дістаю ґаджет. І лише на мить зиркаю на екран.

Руслан. Якого хріна йому треба в цей час — мені невідомо. Та я приймаю виклик.

— Шеф, я тут... Здається, щойно бачив вашу вагітну з Вороном.

Он як...

— Умгу.

Сказати йому, куди йому йти, перед дівчиною не можу. Зате тепер чітко розумію, що мене навіщось розводять.

— Прослідкуй, — кидаю коротко в слухавку. Якщо й слідкуватиме, то сам скоро все зрозуміє.

Скидаю виклик не дивлячись на ґаджет. Лише на неї.

— Якщо бажаєш, я відвезу тебе прямо зараз у квартиру. Ти зможеш відпочити в тиші. А коли будеш готова, я заберу тебе до себе з усіма твоїми речами.

Таня думає. Зважує. Я не чую твердої відповіді ні за секунду, ні за п'ять.

— Таню...

— Так. Я... буду вдячна.

Киваю. Беру її під руку, і ми повертаємося до під'їзду. А в ліфті вона ставить питання, яке міг би сприйняти як відмову, але лише на мить.

— А Аміна?.. Хто залишиться з нею?

— З нею залишиться Дарина. Вона працювала у нас нянею з чотирирічного віку Аміни. Зараз вона з нею у квартирі. Я її запросив.

Таня дивиться на мене виразним поглядом. Так дивляться, коли підозрюють у зраді.

— Я збирався тебе запросити на побачення. Замовив столик. На двох.

Дивлюся, як її брови сходяться на переніссі, а голова ледь хилиться до плеча.

— Ти справді думав, що твоя донька отак просто відпустить тебе разом зі мною? — і це питання також змушує замислитися лише зараз. Бо у своїй голові я все спланував, а в Аміни все могло бути інакше.

— У мене в планах не було відмов жодної з вас.

Вона дивиться довго, дуже шокованими очима.

— Я був егоїстом, — визнаю.

— І ти не проситимеш більше ДНК?

— Проситиму. Це єдине, що прагну знати понад усе. Моя дитина — в тобі.

Вона відвертається. Її ще досі тремтячі пальці лягають на круглий живіт, як і мій погляд. Але двері роз'їжджаються, і ми виходимо з ліфту.