25

ТАНЯ

Ранок за звичним сценарієм: Аміна головна. Жити так — для мене означає втратити право навіть мовчати, коли тобі того хочеться.

— Таню, ти можеш не бути повільною? — питання, яке мене ступорить. А я думала, що сьогоднішній день зазвучить інакше. Наївна.

— Кожна людина обирає свій темп — той, який їй зручний.

— А чому у тебе такий вільний темп? Марина казала, що бути повільною означає втратити своє щастя.

— Марина сказала не зовсім правильно, — намагаюся відповідати спокійно. Бо останні кілька годин у грудях ніби камінь вагою в тонну — така важкість від її запитань. — Якщо життя збирається тобі вручити подарунок, воно це зробить будь-де. Навіть коли ти цього не чекаєш.

«Наприклад, зустріч із твоїм татом», — але цього я не озвучую. Не наважусь, певне, ніколи.

Взуваюся. Руки незвично трясуться. Нерви на межі...

Ми виходимо з квартири рівно об 11:00, як і вчора, і позавчора. Ці піші прогулянки мені запам'ятаються, мабуть, на все життя.

— Ходімо, — вона говорить мені трохи нервово, від чого око саме по собі починає сіпатися.

У цей момент усередині штовхається дитя. Я хапаюся за живіт.

— Тобі погано? — дивно чути від цієї дитини. Це співчуття?

— Ні. Простий поштовх. У вагітних таке буває.

— Ага, штовхається маля? Ну, от бачиш, я ж казала татові, що вагітним краще сидіти вдома.

Зціплюю зуби. Мене не чіпають її слова, мене чіпає інше: Максим. Сьогодні він дав чітко зрозуміти, що я не маю права тривожити їхній спокій.

Для чого я тоді тут?..

Втримую жовч на язиці. Відповісти хоч щось їй означає накликати біду. Хоча... такими темпами я скоро сама звідси піду, мене навіть просити не доведеться.

Ми виходимо в холодну осінь. Важке небо ніби впало на дахи будинків, густе повітря пронизує легка мряка. Мені трохи холодно, але я мовчки слідую за Аміною.

Вчора вона вела мене попід дорогу, тримаючи в напрузі цілу годину. Якби вона зробила хоч крок вправо, її збила б автівка, а мені... цього ніхто б не пробачив. На всі мої вмовляння гуляти всередині парку вона відповідала агресивно. І я вирішила просто бути поруч — у разі чого.

Це... важко.

— Аміно! — гукаю, тільки-но бачу її намір іти до воріт ЖК. Але вчасно схоплююся. — Сонечко, можливо, ми з тобою поп'ємо кави?

— Какао.

Я подумки видихаю. Маю надію, що зараз ми звернемо до кав'ярні в сусідньому будинку.

Але...

— Ходімо, чого стоїш?!

Моя надія розбивається об бордюр навпроти, бо вона таки веде до дороги...

Як завжди, мої руки напоготові ловити його доньку всі п'ятнадцять хвилин ходу.

У кав'ярні сидимо майже вічність. Це єдине місце, де вона довго може дивитися у вікно на швидкість автівок і слухати книжки, які я читаю вголос. А в якусь мить вона різко може зістрибнути зі стільця й сказати:

— Ходімо, Таню.

Моя думка не важлива, не цікава і не має ваги. Іноді мені здається, що поруч із цією дитиною я втрачаю себе. Забуваю, навіщо я тут, чого хочу і куди взагалі йду...

Назад до будинку ми йдемо в тиші. А під будинком вона знову створює свої умови, і я мушу або коритися, або витримувати її чергове «ні». До якого я ніколи не буду готова.

— Аміно, люба, я дуже втомилася. Давай зараз підемо додому, а пізніше ще раз вийдемо? Хочеш увечері спустимося тата зустрічати? — я майже благально пропоную варіанти.

Та вона не стомлюється відповідати "ні", а кожне моє прохання піднятися в квартиру приймається криком:

— Я хочу так!

Все, що в моїх силах, — притулитися плечем до гойдалки в очікуванні, що пів години їй буде достатньо.

Але не достатньо.

За її наказом, ми йдемо на інший майданчик, де Аміна грається у мокрому піску.

Я дивлюся на його дитину, і думки мої лише про одне: я думала, що зможу. Справлюся. Де інші виконували лише поставлені перед ними задачі, я зроблю неможливе. Але тільки тепер розумію, наскільки помилялася.

До квартири підіймаємося близько п'ятої вечора. Аміна одразу біжить у ванну кімнату, а я... залишаю вхідні двері незамкненими.

Навмисне.

Стомлено знімаю з себе верхній одяг, роззуваюся, мию у своїй ванній руки. А раптовий дитячий крик приводить мене моментально в тонус.

Всередині з неймовірною швидкістю зростає передчуття неминучої катастрофи.

Я кидаюся на допомогу, кинувши рушник просто на кахель ванної.

— Аміно! — зупиняюся посеред кухні, не бачачи перед собою геть нічого.

Вона кричить. Несамовито. І тримається за палець.

Мої руки реагують швидше за мозок: відкриваю всі тумби, які є, у пошуках ліків, пластиру. Знаходжу у верхній кутовій.

Ще швидше дістаю коробку, в якій багато чого. Щось випадає, багато пігулок розсипаються на підлогу. Я не звертаю уваги.

Шукаю антисептик та пластир...

— Давай я погляну на твій пальчик, — прошу її.

— Ні! — відвертається.

На її крик не зважаю. Чіпко беру дитячу ручку за зап'ясток, намагаючись не нашкодити.

Від побаченої крові трохи крутиться в голові, але я тримаюся. Ні на що інше не звертаю уваги.

— Потрібно обробити ранку, — намагаюся пояснити їй. Розповідаю, що буде, якщо цього не зробити.

Гарячково перевіряю іншу ручку. Пшикаю антисептик на невеличкий поріз. І тільки зараз усвідомлюю, як це можна інтерпретувати не на мою користь.

Господи, якщо зараз цей крик чують сусіди...

— Ти хотіла урізати хліб? — лагідність у голосі тримаю до останнього. Клею пластир. — Чому ти мені не сказала? Я б тобі допомогла.

Кидаю погляд на стільницю.

— У хлібниці був нарізаний. Аміно, Господи!.. Що тепер скаже твій батько?.. — останнє виривається з мене несвідомо. Шепотом. Я ж знаю як він її захищає, як любить...

І вона чує.

А її відповідь змушує осмислити все зовсім інакше.

— Нарешті він зрозуміє, що тебе теж потрібно звільнити! — Вона зіскакує зі стільця і завмирає.

І раптом — чиїсь кроки за моєю спиною.

Я рвучко обертаюся й зустрічаю темний погляд Максима.