26 глава

Ясмін

— Що ти сказав? — я підняла брови. Чи то здивовано, чи то скептично, я сама ще не зрозуміла.

— Піди зі мною на зустріч випускників, — повторив він, спокійно тримаючи мій погляд. Він не запитував навіть, просто заявив це так, ніби вибір вже зроблений, і це мене неабияк дратувало.

— Навіщо? Хіба у тебе більш нікого немає для цього? 

— Я хотів би сказати, що ти — перший і єдиний варіант, але це було б занадто очевидно, так? — підморгнув чоловік.

— А ти хіба вчився тут, а не закордоном?

— Старшу школу я закінчив закордоном, але середню та молодшу тут, — пояснив він, знову впевнено тримаючи мій скептичний погляд. — І саме тому я хотів би, щоб ти була поруч, коли всі побачать мене. Ти ж не боїшся бути моїм «талісманом», так?

— Талісманом? — я прижмурила очі. — Думаєш, це справить на когось враження? Та ти, мабуть, переоцінюєш мій вплив.

— А ти, мабуть, недооцінюєш його, — відказав Фелікс з такою серйозністю, що я на мить навіть повірила його словам.

— Якщо це спосіб показати твоїм колишнім однокласникам, що ти… ну, як це… не самотній вовк, тоді знайди когось іншого, — відповіла, сподіваючись, що він відступить.

Але він лише хмикнув і трохи нахилив голову, ніби кинув виклик.

— Я ж сказав — я хочу, щоб це була ти, Ясмін.

Я не можу йому відмовити, адже він пішов зі мною на весілля Романа та Соні, врятувавши мене від сорому. 

— Добре, — промовила я, здавшись, хоча всередині ще досі боролася з цією ідеєю. — Але лише цього разу. І взагалі, це просто… як це сказати… послуга, зрозумів?

— Абсолютно, — відповів із тією самою загадковою усмішкою, від якої у мене підкошувалися ноги. 

— Чудово, — я схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати впевнено. — Але, попереджаю, якщо твої однокласники спитають, хто я, не чекай, що я буду підтримувати якісь вигадані історії.

— О, я впевнений, ти впораєшся, — лукаво підморгнув мені. — Адже у тебе це виходить чудово.

— Що саме? — я примружила очі, відчуваючи, як у грудях закипає ледь стримуваний сміх.

— Бути переконливою, коли ти граєш, що не маєш до мене ані найменшого інтересу, — він нахилився трохи ближче, і я відчула, як моє серце знову зрадливо забилося частіше.

— А я й не маю, — випалила я, відчуваючи, як щоки залилися теплом.

— Добре, добре… Удаватимемо, що я тобі повірив.

Я вже збиралася відкрити рот, щоб заперечити, але він швидко продовжив, випереджаючи мене.

— Я зайду за тобою в п'ятницю о першій годині. І всі витрати на одяг та.. інші речі беру на себе, так що від тебе потрібна тільки присутність, — вимовивши останні слова з надмірною серйозністю.

— Гаразд, — зітхнула я, остаточно погоджуючись на його правила гри. — Але також не чекай, що я буду особливо старатися вразити когось із твоїх старих знайомих.

— Чесно кажучи, — він наблизився і прошепотів так, що я мимоволі затамувала подих, — мене цікавить, щоб ти вразила лише мене. Просто будь собою.

***

Фелікс лише усміхнувся, коли ми вийшли з машини біля модного бутика. 

— Не думала, що ти з тих чоловіків, які люблять ходити з дівчатами по магазинах, — я скептично вигнула брову, удаючи, що мене це взагалі не хвилює.

— Не плутай це з моїм захопленням шопінгом, — відповів він, усміхаючись, поки ми заходили всередину. — Я просто хочу, щоб ти виглядала так, як заслуговуєш. Приголомшливо.

Я насупилась, відчуваючи легкий протест. Хтось інший міг би розцінити це як комплімент.

— Це звучить так, ніби ти думаєш, що я зазвичай виглядаю… не приголомшливо, — відказала я.

— Я взагалі-то вважаю, що тобі не потрібно нічого змінювати, — несподівано сказав чоловік, нахилившись трохи ближче. — Хай то проста біла футболка та джинси, зелена або рожева сорочка, чи розкішна сукня — ти завжди красива. Щоб ти не одягнула, Міно, ти прекрасна.

Фелікс відступив на півкроку, і, зустрічаючись поглядом з його шоколадними очима, я майже забула, що мала сказати.

— Але іноді новий одяг може додати впевненості, — м’яко додав. — І якщо це хоч трохи допоможе тобі побачити себе такою, якою бачу тебе я, то, на мою думку, ці кілька годин у магазині того варті.

Від цих слів у мене злегка заворушилось у животі. Я удала, що захоплено розглядаю вітрину з вечірніми сукнями, аби приховати свою реакцію. Він пам’ятає, що я ношу? Сорочки, кольори — він запам’ятав усе це? Навіть я не акцентую на цьому особливу увагу.

Фелікс покликав консультантку, яка, привітно усміхаючись, повела нас до ряду з сукнями. За кілька хвилин вона вже вішала на мої руки сукні різних фасонів та кольорів.

— Як щодо цієї? — я простягнула йому темно-синю сукню, думаючи, що вона виглядає досить просто.

— Не те, — відповів він майже миттєво, зберігаючи серйозність. — Занадто… звичайна.

— А це не надто звичайно, коли хтось обирає за мене одяг? — я пирхнула, демонстративно повернувшись до ряду з яскравими кольорами. — Уявляєш, яка честь для мене, що ти вирішив мені допомогти.

— Давай так, — відповів він, навіть не відреагувавши на сарказм. — Обери, що хочеш, але якщо дозволиш мені одну пораду…

— Пораду? Звучить як прихований наказ, — пробурмотіла я, вже трохи розважаючись його серйозністю.

— Просто думай про те, що ти обираєш для того, щоб вразити мене, — сказав він, стискаючи руки в кишенях і глянувши на мене з тією самою незворушною усмішкою.

Це викликало в мене такий несподіваний і суперечливий спалах емоцій, що я швидко відвернулася. У горлі пересохло, але все що залишалося — це вдавати, що я цілком спокійна.

— Якщо ти так впевнений, що щось із цього мене змінить… тоді добре, — з викликом відповіла я, вибираючи неймовірну мерехтливу сукню зеленого кольору.

Фелікс схвально кивнув, коли консультантка взяла сукню і повела мене до приміряльної. Закривши за собою двері, я зітхнула, намагаючись заспокоїти серце, яке зрадливо билося частіше. Одягнувши сукню, я подивилася на себе в дзеркало.