Епілог

Епілог

У березні Андрій купив торт, який Марина не любила. Вона зрозуміла це ще до того, як він поставив коробку на стіл.

— Ти серйозно? З вишнею?

— Там полуниця.

— На картинці вишня.

Міла, яка саме відкривала холодильник, нахилилася до коробки.

— Полуниця. Тут написано.

Марина забрала коробку й прочитала дрібний шрифт. Справді полуничний.

— Добре.

Андрій задоволено кивнув.

— Сорок чотири роки знадобилося, щоб ти визнала помилку без експертизи.

— Я ще можу передумати.

— Уже зафіксовано, — сказала Міла й потягнулася по телефон.

Це був звичайний вечір. Мама мала приїхати за годину й уже двічі дзвонила про оселедець. Андрій забув свічки. Міла повідомила, що після дев’ятої піде до подруги й «це не обговорюється», після чого сама хвилин п’ять пояснювала, куди саме вони підуть. Марині подобалося, що ніхто не поводився з її днем народження як із датою, яку треба повернути собі. Чотирнадцяте березня знову було просто днем, коли мама привозила забагато їжі, а Андрій невдало вибирав торт.

Телефон завібрував на столі. Марина не схопила його одразу. Дорізала сир, витерла ніж і тільки тоді подивилася. Данило надіслав фотографію нового пам’ятника Олені. Світлий камінь. Невеликий портрет — той, де Олена стояла біля моря в кепці й мружилася від сонця. Правильне ім’я. Правильні дати. Без цитат і чужих біографій. Біля пам’ятника стояла зелена емальована кружка без ручки.

Під фотографією Данило написав:

«Бабуся знайшла в сараї. Я думав, її давно викинули».

Марина збільшила знімок, але лише один раз. Не стала порівнювати відтінок емалі зі старими файлами й не переслала фото Левченку.

«Олена мала рацію. Була», — відповіла вона.

За хвилину прийшло:

«Так. З днем народження».

Марина написала «Дякую» і поклала телефон екраном донизу.

— Хто? — запитав Андрій.

— Данило. Усе нормально.

Цього виявилося достатньо. Після вечері мама поїхала, Міла зачинилася в кімнаті з подругою на відеозв’язку, а Марина прибирала зі столу. Андрій мив тарілки й залишав навколо мийки більше води, ніж було потрібно людині його віку.

— Залиш, завтра домию.

— Я вже закінчую.

— Ти завжди так кажеш.

— Іноді навіть правда.

Марина складала залишки торта в холодильник і знайшла на верхній полиці чашку з чаєм. Поставила її туди кілька годин тому, щоб охолов, і забула.

— Дивись.

— Що?

— Моя пам’ять знову зруйнована. Чай у холодильнику.

Андрій глянув через плече.

— Може, не твій.

Він сказав це й одразу завмер із тарілкою в руках. Марина витримала секунду, потім засміялася.

— Нормально. Цього разу смішно.

— Я ризикнув.

— Більше не розслабляйся.

Вона зробила ковток. Холодний чорний чай із лимоном був несмачний. Марина вилила його, сполоснула чашку й поставила біля мийки.

— До речі, — сказала вона. — Історію про таргана в Одесі я все одно розповідаю краще.

— Ти половину там вигадала.

— Через це й краще.

— Це була моя історія.

— Уже сімейна.