Глава 11. Олена

Андрій їхав мовчки хвилин десять. Не тому, що сердився. Марина це знала. Коли він сердився, то вів машину трохи швидше, ніж треба, й надто акуратно вмикав поворотники. Зараз їхав нормально.

— Ти можеш щось говорити, — сказала вона.

— Можу.

— То говори.

— Про що?

— Не знаю.

— Чудовий початок.

Марина дивилася у вікно. На світлофорі телефон завібрував.

Міла:

Я прокинулась. Я жива. Ніхто не викрав. Марина усміхнулася.

Відповіла:

Сніданок.

Через кілька секунд:

І вся романтика закінчилася. Андрій глянув.

— Вона? Злиться ще?

— Уже менше.

— Добре.

Марина поклала телефон.

— Я вчора погано зробила.

— З Мілою?

— Так.

— Зробила.

Марина повернула голову.

— Міг би сказати щось приємніше.

— Міг. Але ти ж не це питаєш.

Вона пирхнула.

— Нестерпний.

— Знаю.

Машина рушила.

За кілька хвилин Андрій сказав:

— Я боюся тільки одного.

— Чого?

— Що після сьогоднішнього ти почнеш перевіряти кожну дурницю.

Марина зрозуміла одразу.

— Кожен свій спогад.

— Так.

— Уже почала.

— Я знаю.

— Звідки?

— Учора ти спитала, чи ми справді купували перший холодильник разом.

Марина відчула незручність.

— Я просто…

— От.

— Ми купували?

Андрій подивився. Вона засміялася.

— Все, мовчу.

— Купували.

— Дякую.

— І я збрехав продавцю, що ми одружені, щоб нам дали знижку.

Марина повернулася.

— Неправда.

— Бачиш?

— Бо ми вже були одружені.

— От тепер правильно.

Вона штовхнула його в плече.

— Дурень.

— Зате перевірили пам’ять.

— Більше так не роби.

— Домовились.

Данило вже був у кабінеті. Сидів біля вікна з паперовим стаканчиком кави. Романа не було. Оксана працювала за ноутбуком. Бойко говорив телефоном у коридорі. Марина зупинилася.

— Доброго ранку.

Данило підняв голову.

— Добрий.

Андрій привітався. Данило подивився на нього трохи довше.

— Ви Андрій?

— Так.

— Данило.

Потиснули руки. Андрій сів біля Марини.

Оксана сказала:

— Файл збігається.

— Який? — запитала Марина.

— OS02_LAST. На флешці Данила й на образі диска Романа однаковий.

— Повністю?

— Контрольні суми однакові.

— Значить, він його не монтував для Данила.

— Цю копію — ні.

Данило поставив каву.

— Я казав.

Оксана навіть не глянула.

— А я перевірила.

Марина сказала:

— Роман буде?

— Буде, — відповів Бойко, заходячи. — Трохи пізніше.

Він поклав папку на стіл.

— Але спочатку в нас невелика проблема.

Марина відчула, як тіло автоматично напружилося. Бойко помітив.

— Не страшна.

— Не кажіть так. Відразу страшніше.

Оксана повернула ноутбук.

— MK_CURRENT_2026.

Марина сіла рівніше.

— Що з ним?

— Його немає на сирому образі B-214.

Кілька секунд вона просто дивилася.

— Тобто?

— Тобто той файл із вашим сучасним телефоном і поштою не лежав усередині старого контейнера, як нам учора пояснив Роман.

Андрій тихо сказав:

— О.

Марина спитала:

— Де він був?

— У робочій директорії, яку Роман створив після відновлення контейнера.

— Коли?

— Двадцять четвертого червня цього року.

— Користувач?

Оксана подивилася на неї.

— roman.

Марина відкинулася на спинку стільця. Не холод. Не страх. Просто злість. Звичайна. Навіть приємна своєю зрозумілістю.

— Він збрехав.

Бойко сказав:

— Так.

Без «можливо». Марина подивилася.

— Оце нове.

— Тут уже достатньо.

— Тобто він сам знайшов мене, створив файл, а потім розповів, ніби той лежав у старому архіві?

— Так, — сказав Бойко.

Данило вилаявся.

Андрій сказав:

— Навіщо?

Оксана знизала плечима.

— Це вже не технічне питання.

Марина дістала телефон.

Бойко одразу:

— Ні.

— Я нічого.

— Бачив рух.

— Хотіла подивитися час.

— Годинник на стіні.

Марина глянула. Дев’ять п’ятдесят шість.

— Коли він прийде?

— Об одинадцятій.

— Прекрасно.

Андрій поклав руку на її коліно. Марина глянула.

— Я спокійна.

— Я нічого не сказав.

— Але подумав.

— Це поки не заборонено.

О десятій рівно Оксана відкрила відео. Не було заставки. Не було титрів. Спочатку кілька секунд показувало порожній кабінет. Стіл. Два стільці. Вікно зі спущеними жалюзі. На підвіконні пляшка води. Потім у кадр зайшла Олена. Данило втягнув повітря. Марина подивилася на нього. Він не відводив очей від екрана. Олена була дуже худа. На старих фотографіях обличчя було круглим. Тут вилиці стали гострими, очі — великими. На голові коротке волосся. Вона сіла важко. Поправила кофту.

— Мамо, — сказав Данило.

Майже нечутно. Андрій перевів погляд на нього. Марина не торкнулася. Нічого не сказала. У кадрі з’явився Гринь. Вона вже бачила його на фотографії. Років сорок п’ять. Темне волосся. Сорочка з коротким рукавом. Він поставив на стіл диктофон.

— Олено Павлівно, якщо втомитесь — одразу кажіть.

Олена глянула.

— Я вже втомилась.

— Тоді можемо перенести.

— Ні. Тоді ви знову подзвоните Сергію, а він буде мене умовляти.

— Він хвилюється.

— Він усіх умовляє, коли хвилюється.

Данило раптом усміхнувся.

— Тато.

Марина теж. Гринь сів.

— Добре. Я хотів повернутися до останнього парного тесту.

Олена закрила очі.

— Я знала.

— Чому?

— Бо більше вам зі мною говорити нема про що?