Глава 10. Роман

У суботу Марина розповіла Мілі про пам’ятник. Не все. Без R-0, без протоколів і старих аудіо. Просто: на могилі іншої жінки опинився новий камінь із її фотографією й даними, поліція вже знайшла замовника, прямої загрози немає.

* * *

Міла спершу не злякалася. Образилася.

— І ви кілька днів мені не казали?

— Я сама не розуміла, що відбувається.

— Це не відповідь.

Марина хотіла пояснити, чому «берегла її від зайвого страху», й раптом почула, як це звучить.

— Так. Могла сказати раніше. Вибач.

Міла ще трохи посиділа сердита, потім спитала, чи того, хто зробив пам’ятник, уже «посадили». Марина пояснила, що життя працює трохи нудніше.

— А фото ти бачила наживо?

— На пам’ятнику? Так.

— І воно прям твоє?

— Моє старе фото.

Міла покрутила ложку в чаї. Вона прийшла на кухню сердита, тому демонстративно зробила собі чай сама й насипала дві ложки цукру, хоча зазвичай пила без нього.

— Можна подивитися?

Марина автоматично потягнулася до телефона, потім зупинилася.

— Можна. Але не зараз.

— Чому?

— Бо я хочу спершу сказати ще одну річ.

Міла напружилася.

— Там є старі матеріали про мою аварію. Частина — про пам’ять. Ти можеш колись побачити в моєму телефоні дивні фотографії чи прізвище Северин. Це не означає, що я хвора зараз.

— Я не думала, що ти хвора.

— Добре.

— Я думала, що у вас якийсь псих поставив тобі могилу. Це теж, знаєш, не супер.

Марина видихнула.

— Справедливо.

Міла подивилася на неї через стіл.

— А мені щось загрожує?

Оце питання прозвучало вже не сердито.

— За тим, що ми знаємо зараз, — ні. Поліція знає, хто замовив камінь. Він не стежив за нами й до тебе не звертався. Якщо щось зміниться, я скажу одразу.

— Не через три дні?

— Одразу.

— Записую.

Вона справді взяла телефон. Марина не зрозуміла, жартує дочка чи ні.

— Міла.

— Та жартую.

Через секунду додала:

— Наполовину.

— Шкода, — сказала вона згодом. — Але якщо треба буде когось бити, скажеш.

* * *

— Обов’язково.

— Я серйозно.

— Я теж.

Андрій почув із коридору й сказав, що в цій родині він один намагається виховувати дитину нормально.

Міла відповіла, що нормальне виховання давно провалене й тепер пізно.

Коли вона пішла, Андрій витер стіл долонею й тихо спитав:

— Ти їй справді покажеш фото?

— Якщо захоче.

— Я б не показував.

— Чому?

— Бо я його бачив і мені вистачило.

Марина подумала.

— Тоді спитаю ще раз, коли вона не буде злитися.

— Оце вже схоже на дорослих.

— Не звикай.

* * *

Роман Черненко прийшов у поліцію сам, на три хвилини раніше призначеного часу. Марина чекала худого двадцятирічного водія зі старих спогадів інших людей. Перед нею був сорокарічний чоловік із короткою сивиною біля скронь, у темній сорочці з закоченими рукавами. На лівому передпліччі — старий опік. Він не витріщався на Марину. Просто привітався й сів. На перші питання відповів без маневрів. Флешку Данилу підкинув він. Анонімний лист із аудіо — теж. FOR_MK написав він.

— «Підкинув» як саме? — спитав Бойко.

— Поклав у скриньку.

— Сам?

— Сам. У рукавичках не був. Якщо питаєте про відбитки.

Бойко глянув на нього.

— Я сам вирішу, про що питаю.

— Добре.

Роман сказав це без образи.

Пам’ятник — ні. Про нього дізнався вже після встановлення й вимагав, щоб Данило зняв.

— Тоді почніть із простого, — сказала Марина. — Чому зараз?

Роман склав руки на колінах.

— У червні ми звільняли старий склад. Приміщення продали. Там лежало все, що роками було шкода викинути: старі реєстратори, камери, блоки живлення. І коробки з «Вектора».

— Те обладнання, яке вам повернули після справи Гриня?

— Частина.

— Чому воно взагалі було у вас? — спитав Бойко.

— Бо після закриття центру частину техніки ніхто не хотів брати на баланс. Потім поліція повернула вилучене, юридична особа вже фактично розсипалася. Я тоді працював у компанії, яка обслуговувала їхні камери. Начальник сказав: забери, розберемо на запчастини. Половину розібрали. Половину складали з місця на місце сімнадцять років.

— Ви знали, що серед неї можуть бути дані пацієнтів?

Роман затримався.

— У 2010-му — знав. Потім переконав себе, що все важливе вилучили або стерли.

— Зручно, — сказала Марина.

— Так.

Він потер великим пальцем старий опік на передпліччі.

— Коли знайшов B-214, хотів викинути. Серйозно. Поставив у коробку на утилізацію. Потім через два дні дістав.

— Чому?

— Бо сімнадцять років думав, що на ньому було те, через що Гринь зірвався в останню ніч.

— І цікавість перемогла етику.

— Не вперше.

— Що саме ви дістали з коробки?

— Диск B-214.

Він не вставляв його в домашній комп’ютер. Його теперішня фірма відновлювала дані з DVR і пошкоджених накопичувачів, тому Роман зробив образ у лабораторії. На диску знайшов видалений зашифрований контейнер TrueCrypt.

Пароль підказував старий текстовий файл:

«Муха не любить варену цибулю».

Марина подивилася на нього.

— Батько.

— Я теж так вирішив.

У контейнері була копія «Мнеми» — ширша за ту, яку Віктор виніс у 2009-му. І приватні нотатки Гриня за лютий 2010 року.

— Ви могли просто віддати це мені, — сказала Марина.

— Міг.

— Чому не віддали? Не технічну версію. Людську.

Роман подивився на свої руки.

— Бо боявся, що якщо подзвоню й скажу: «Добрий день, я той хлопець із „Вектора“, у мене сімнадцять років лежав диск із вашими даними», ви покладете слухавку.

— Дуже ймовірно.

— От.

— І тому вирішили зробити все значно гірше.