Глава 9. Замовник

Бойко подзвонив, коли Марина вже збиралася їхати додому.

— Замовника пам’ятника встановили. Поверніться.

У кабінеті її чекав чоловік років тридцяти двох із мотоциклетним шоломом у руках. Худий, світловолосий, у сірій футболці. Побачив Марину й почав розглядати занадто уважно.

— Це вона? — спитав у Бойка.

— Можете питати мене, — сказала Марина.

Чоловік зніяковів.

* * *

— Вибачте. Ви старша, ніж на фото.

* * *

Оксана за сусіднім столом кашлянула. Бойко опустив очі в папери.

— Дякую. Це Данило Северин?

— Так.

Син Олени.

Бойко одразу перейшов до суті:

— Данило Сергійович підтвердив: пам’ятник замовив він.

Марина подивилася на чоловіка.

— Навіщо?

Данило крутив пальцями ремінець шолома.

— Хотів, щоб ви приїхали.

— Можна було написати.

— Писав у червні. Ви не відповіли.

— І наступним кроком став надгробок?

Він не знайшов швидкої відповіді. Це відрізняло його від усіх людей, які останні дні встигли навчитися відбивати Маринині питання.

— Я думав, ви знали про маму, — сказав він нарешті. — І що ви побачите, як це виглядає, коли твоє життя стоїть під чужим ім’ям.

— Ви самі бачили готовий пам’ятник?

Данило кивнув.

— У день встановлення.

— І що подумали?

Він довго крутив ремінець шолома, аж пластикова пряжка клацнула об стіл.

— Що переборщив.

— До чи після того, як подивилися на моє обличчя?

— Після.

— Дуже вчасно.

— Я знаю.

— Ні. Розкажіть.

Данило підняв очі.

— Майстер зняв плівку, витер пил. Я стояв і раптом подумав, що мама тепер взагалі зникла. До цього я злився, що її життя десь у ваших файлах, а зробив так, що на її могилі не лишилося навіть її імені.

Марина не відповіла. Це не робило вчинок кращим. Але принаймні він не намагався зробити з нього символічну акцію, яка вийшла з-під контролю.

— Чому не зняли одразу?

— Хотів, щоб ви встигли побачити.

— Тобто зрозуміли, що це гидко, й вирішили, що гидота має попрацювати ще трохи.

Данило стиснув губи.

— Так.

— Оце вже чесніше.

— Моє фото, моє ім’я, моя дата народження і день аварії як смерть. Не треба зараз сперечатися, кому саме ви поставили цей пам’ятник.

Данило опустив очі.

— Не буду.

— Це було гидко.

— Знаю.

— Тепер знаєте.

Він не заперечив.

* * *

Фотографію й архівні матеріали Данило отримав не від батька. Вісімнадцятого липня в поштовій скриньці Сергія Северина лежав конверт із флешкою. На конверті — ім’я Данила, без відправника.

— Ви відкрили на домашньому ноутбуці, — сказала Оксана.

— Так.

— Зрозуміло.

Тільки це. Жодної насмішки. Вона вже думала про те, що їй доведеться перевіряти. На флешці були відібрані матеріали MK04 і OS02: гібридний screenshot «СЕВЕРИН Марина Вікторівна», спільне відео двох жінок, кілька CR-таблиць, сторінки R-0, повний портрет Марини й скан згоди від 26 серпня 2009 року. Саме цей набір і переконав Данила, що Марина знала про експеримент більше, ніж казала.

— Тут написано informed, consent obtained, — пояснив він. — І є відео, де ви сваритесь із мамою.

На стоп-кадрі Олена сиділа навпроти Марини, між ними лежала зелена кружка.

— У кінці мама каже, що ви забираєте її життя. А ви відповідаєте: «Може, воно мені більше треба».

Марина скривилася.

— Контекст?

— Вона звинувачує вас, що ви знаєте її речі. Ви кажете, що вам їх дають лікарі. Потім обидві кричите.

— Тобто я сказала гидоту в сварці.

— Так.

— А ви вирішили через вісімнадцять років відповісти каменем.

Данило не сперечався. Дату смерті — 18 серпня 2009 року — він придумав сам. Родимку попросив залишити теж сам: хотів, щоб Марина точно впізнала себе. Документи на могилу взяв із батькової папки без дозволу.

— Він про пам’ятник не знав? Ні? А про флешку?

— Розповів через тиждень. Ми посварилися.

Сергій Северин, побачивши портрет Марини, сказав лише: «Вона жива». Потім наказав синові не чіпати її. Данило не послухав. Марина подивилася на нього.

— Вас могли підштовхнути. Але пам’ятник замовили ви.

— Я знаю.

— Не ховайтеся потім за «мене використали».

Данило стиснув ремінець шолома.

— Не буду.

Бойко попросив його ще раз пройтися по датах: коли знайшов конверт, коли відкрив флешку, коли написав Марині, коли подав замовлення. Данило плутав двадцять третє й двадцять четверте липня, дістав телефон, знайшов оплату й виправив себе. Марина чекала. Раніше вона б відчула майже задоволення: ось, ще одна пам’ять не витримала перевірки. Тепер це виглядало звичайно. Людина переплутала два дні.

Коли Бойко вийшов зробити копію квитанції, Марина й Данило кілька хвилин сиділи мовчки.

— Мама пила чорний чай, — сказав він раптом. — Дуже міцний, із цукром.

Марина мало не сказала «я теж». Замість цього спитала:

— Зелену кружку пам’ятаєте?

— У бабусі. Без ручки. Вона нічого не викидала.

— Моя теж.

Данило усміхнувся уперше без напруги.

— У мами була своя нормальна чашка. З квітами. Але вона все одно брала ту зелену, коли приїжджали до бабусі. Бабуся сварилася, бо край був гострий.

— І чому брала?

— Казала, чай у ній швидше холоне. Не знаю, правда чи придумувала.

Марина уявила кружку на столі й відразу зупинила себе. Не тому, що боялася чужого спогаду. Просто не хотіла домальовувати те, чого Данило не сказав.

— Я її ненавидів, — раптом сказав він.

— Кружку?

— Маму. Після операції. Не весь час. Але часто.

Він сказав це тихо, дивлячись на шолом.

— Мені було чотирнадцять. Вона могла забути, що забрала мене зі школи, і подзвонити класній через годину — чому дитина сама десь ходить. А потім увечері згадати вазу, яку я розбив у дванадцять, і влаштувати скандал так, ніби це сталося щойно. Я думав, вона спеціально вибирає, що пам’ятати.