СІмнадцять РокІв ПІсля СмертІ

Глава 6. Вісімнадцяте серпня

Оксана не дозволила Марині навіть покласти флешку на її стіл.

— Сюди.

Вона підсунула пластиковий лоток.

— Це флешка, а не граната.

— Люди з гранатами хоча б приблизно розуміють, що в них у руках.

Марина поклала пакет у лоток.

— Дуже заспокоює.

— Я не заспокоюю.

— Уже знаю.

Бойко сидів біля вікна й їв пиріжок.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Каву автомат сьогодні дає.

— Перевірили на собі?

— На практиканті.

Марина зняла куртку.

— Добре у вас тут.

Оксана взяла третій CD.

— Оце що?

— EEG TEST.

— Я читати вмію.

— Тоді навіщо питаєте?

Оксана вперше за ранок глянула на неї.

— Перевіряла, чи ви теж.

Бойко сказав із повним ротом:

— Вона сьогодні добра.

Марина сіла. Уночі вона спала погано. Не через записи батька. Принаймні так вона вирішила зранку. Просто Андрій двічі хропів, Міла о першій пішла по воду й грюкнула дверцятами шафи, а о четвертій у дворі якась машина хвилин п’ять безуспішно намагалася завестися. Звичайні причини. Марині вони подобалися більше. Оксана сфотографувала носії з обох боків, щось записала.

— Скільки часу?

— На що?

— Побачити, що там.

— Не знаю.

— Приблизно.

— Один диск може прочитатися за десять хвилин. Інший — не прочитатися взагалі.

— Флешка?

— Якщо жива — швидко.

— А потім?

— Потім я зроблю копії й працюватиму з ними.

— Чому не просто відкрити?

Оксана глянула на неї.

— Бо якщо там щось важливе, через місяць ви захочете довести, що воно було саме на батьковій флешці, а не з’явилося після того, як ми її двадцять разів відкривали.

Марина кивнула.

— Логічно.

— Іноді буває.

Бойко витер пальці серветкою.

— Я сьогодні зустрічаюсь із Северином.

— Коли?

— О дванадцятій.

— Де?

— Ні.

— Я просто питаю.

— А я просто відповідаю.

— Хоч щось про нього перевірили? Що?

Бойко подивився на неї. Марина чекала.

— Добре. Те, що не зашкодить. Сергій Олександрович Северин. Шістдесят один рік. Інженер-будівельник. Пенсіонер. Дружина Олена Павлівна померла у 2008 році. Є син.

— Скільки років сину?

— Тридцять два.

— Значить, коли Олена померла…

— Він був підлітком.

— Чотирнадцять?

— Приблизно.

— Де він зараз?

— Марино.

— Все.

Вона підняла руки.

— Сергій справді користувач могили? Документ справжній?

— Схоже, так.

— Паспорт у замовленні?

— Старий скан. Дані відповідають.

— Він каже, що не надсилав.

— Так.

— Банківська оплата?

— По ній працюємо.

— Телефон із замовлення?

— Не його теперішній.

— А старий?

Бойко на секунду затримався.

— Оце вже перевіряємо.

Марина помітила. Не натиснула. Бойко теж помітив, що вона не натиснула.

— Ви справді вчитесь.

— Не дратуйте.

— Мовчу.

Перший диск прочитався. Другий — ні. Точніше, прочитався частково, потім почав видавати помилки. Оксана не лаялася. Просто дивилася на екран так, що Марина зрозуміла: лається всередині.

— Погано?

— Старий диск.

— Це я бачу.

— Покриття пошкоджене.

— Можна відновити?

— Частину вже.

— А решту?

— Можливо.

Марина усміхнулася. Оксана повернулася.

— Що?

— Нічого.

— Кажіть.

— Я знаю ще одну людину, яка дуже любить це слово.

— Познайомте.

— Не треба.

Перший диск називався MN_BACKUP_1. Всередині було значно менше таємниці, ніж очікувала Марина. Папки. Документи. Інструкції до обладнання. Схеми. Таблиці витрат. Список якихось кабелів. Кілька презентацій.

— Батько був романтик, — сказала вона.

Оксана відкрила файл UPS_repair_final2.doc.

— Очевидно.

Бойко стояв за її плечем.

— А що ви хотіли? «Секретний план заміни особистості»?

— Було б зручно.

— Це вже вдруге ви хочете, щоб люди залишали вам докази з підписами.

— Я люблю порядок.

— Помітно.

Оксана відкрила папку:

Всередині лежали архіви. Назви за датами. mn_090818 mn_090819 mn_090822 mn_090824 Марина нахилилася.

— Дати.

— Так, — сказала Оксана.

— Після аварії.

— Так.

— Відкривайте.

— Не командуйте.

— Будь ласка.

— Оце краще.

Вона скопіювала архів у робочу папку.

— Це база?

— Схоже на резервні копії.

— Ви можете її запустити?

— Можу спочатку подивитися, що це взагалі.

За кілька хвилин Оксана сказала:

— PostgreSQL.

Марина мовчала.

— Це вам нічого не говорить.

— Ні.

— Тоді просто стара база даних.

— Чому не сказати одразу?

— Я теж люблю порядок.

Бойко усміхнувся.

— Знайшла собі подругу.

Обидві жінки одночасно подивилися на нього.

— Все, — сказав він. — Пішов працювати.

База піднялася не відразу. Довелося знайти стару версію схеми. Потім ще якийсь файл, без якого, за словами Оксани, «половина назв буде китайською». Марина перестала перепитувати. Близько одинадцятої на екрані нарешті з’явилася таблиця. Не красивий інтерфейс «Мнеми». Звичайні рядки. Коди. Дати. Цифри.

— Оце учасники, — сказала Оксана.

Марина побачила:

MK04

Далі:

KOVAL M.V.

— Я.

— Схоже.

— Можете не бути Левченком.

— Не можу.

В іншому рядку:

OS02

SEVERYN O.P.