Глава 4. Вихідний файл

У районному управлінні Марина просиділа сорок хвилин. Спочатку на лавці навпроти автомата з кавою, який приймав тільки картки й двічі списав по двадцять гривень, не видавши нічого. Потім біля кабінету Бойка.

Потім знову на лавці, бо Бойко вийшов і сказав:

— Ще п’ять хвилин.

Минуло дванадцять.

Марина написала Андрію:

Якщо мене тут уб’ють, знай, що це зробив кавовий автомат.

Він відповів:

Акт помсти чи пограбування? 40 грн. Кваліфікований склад. Вона вже набирала відповідь, коли двері відчинилися.

— Заходьте.

— Ваші п’ять хвилин дуже довгі.

— У поліції свій часовий пояс.

— Я помітила.

Бойко пропустив її вперед. У кабінеті було душно. На підвіконні стояв кактус, настільки сухий, що Марина не могла зрозуміти, живий він чи давно виконує декоративну функцію. За другим столом сиділа незнайома жінка. Років сорок. Коротке темне волосся, великі окуляри. Перед нею — ноутбук і телефон із тріснутим склом.

Бойко сказав:

— Тетяна Орестівна. Власниця майстерні.

Жінка підвелася.

— Добрий день.

— Добрий.

Вона дивилася на Марину занадто довго. Потім помітила це й відвела очі.

— Вибачте.

— Нічого. Я вже звикла.

— Просто…

— Так. Це я.

— Я зрозуміла.

Бойко сів.

— Тетяна Орестівна сама приїхала після дзвінка. Привезла листування й макети.

— Я нічого не видаляла, — швидко сказала жінка. — У нас усе по замовленнях зберігається. Ну, майже все. Старі чистимо, але цьому ж місяця немає.

— Три тижні, — сказала Марина.

— Так.

Тетяна Орестівна повернула ноутбук.

— Ось замовлення.

Марина не сіла. На екрані був електронний лист. Тема: Пам’ятник. Северин. Київ. Дата — двадцять першого липня.

— Адреса відправника? — запитала Марина.

Бойко сказав:

— Не поспішайте.

— Я просто читаю.

— От і читайте.

Марина нахилилася. Адреса складалася з набору букв і цифр. Без імені. Звичайна безкоштовна пошта. Текст короткий. Добрий день. Потрібна заміна пам’ятника на існуючому похованні. Документи додаю. Потрібен чорний граніт, без вази, без декоративних елементів. Портрет — гравіювання. Текст додається окремим файлом. Бажано встановити до 10 серпня. Вкладення. Чотири файли. Скан документа. Ще один скан. Текстовий файл. Фотографія.

— Відкрийте фото, — сказала Марина.

Тетяна Орестівна подивилася на Бойка. Той кивнув. Вона натиснула. На екрані з’явилася Марина у двадцять чотири роки. Або двадцять п’ять. Повний кадр був ширший за той, який показував Левченко. Вона сиділа на помаранчевому стільці перед сірою стіною. Світла сорочка. Волосся за вухом. Руки лежали на колінах. Правою вона тримала невелику білу картку. На картці був надрукований чорний квадрат. Марина нахилилася ближче.

— Що це?

— Не знаю, — сказала Тетяна Орестівна. — Для портрета ми обрізали до плечей.

Марина збільшила. Картка залишалася нечіткою.

— Бачите файл? — запитав Бойко.

Вона перевела погляд на назву.

MK_F_07_14_FULL.tif

У Марини похололи пальці.

— Зачекайте.

Вона відкрила сумку. Дістала папку Левченка. Знайшла стару фотографію.

На звороті:

MK_F_07_14

Бойко теж побачив.

— Це одне й те саме?

— Схоже.

Марина сфотографувала екран.

— Не «схоже». Код той самий.

Тетяна Орестівна глянула на неї.

— Що це за код?

— Внутрішній архів.

— Який?

Марина не відповіла.

Бойко сказав:

— Пізніше.

Вона повернулася до листування.

— Ви отримали TIFF і так його й залишили?

— А навіщо міняти? — Тетяна Орестівна знизала плечима. — Дизайнер зробила копію для роботи, оригінал лежить у замовленні.

— Якість нормальна?

— Дуже хороша.

— Наскільки?

Жінка задумалася.

— Для старого фото — підозріло хороша.

— Чому підозріло?

— Ну…

Вона збільшила зображення.

— Дивіться. Це не скан із альбому. Немає зерна паперу, немає заломів, немає відблиску. Оригінальний цифровий файл або дуже якісна копія з нього.

Марина подивилася на Бойка.

— Левченко сказав те саме.

— Про що?

— Що повний кадр залишався тільки на сервері.

Бойко записав. Не прокоментував.

— Текст відкрийте, — сказала Марина.

Тетяна Орестівна відкрила другий файл.

Там було чотири рядки:

СЕВЕРИН Марина Вікторівна

14.03.1983

18.08.2009

Нижче:

Портрет використати з вкладення. Обличчя не змінювати. Родимку залишити. Марина перечитала останню фразу.

— Яку родимку?

Тетяна Орестівна показала на фото. Під лівою ключицею. Маленька темна цятка. Марина машинально торкнулася того місця під блузкою.

— Дизайнер хотіла її прибрати, — сказала жінка.

— Навіщо?

— Ретушуємо дефекти. Плями, подряпини. Тут подумала, що це дефект фото.

— І замовник окремо сказав не прибирати?

— Не одразу.

Тетяна Орестівна прокрутила листування. Перший макет був відправлений двадцять третього липня. На ньому родимки не було. Відповідь прийшла через одинадцять хвилин. Поверніть темну точку під лівою ключицею. Це родимка. Решта добре. Марина сіла. До цього моменту все ще можна було пояснити доступом до архіву. Файл. Дата. Ім’я. Навіть дата аварії могла бути в старих документах. Але людина, яка замовляла пам’ятник, розглядала фотографію достатньо уважно, щоб знати: маленька темна точка — не дефект знімка.

— Може, просто видно, що родимка, — сказав Бойко.

Марина подивилася на нього.

— Ви мене зараз заспокоюєте?

— Я прибираю зайві висновки.

— Ви в цьому з Левченком чудова пара.

— Хто такий Левченко?

— Уже писала в поясненні.

— Прізвище пам’ятаю. Пари не буде.

Тетяна Орестівна трохи розгублено дивилася то на одного, то на іншу.