Глава 3. Пам’ятаю або знаю

Кафе Левченко вибрав погане. Не небезпечне. Просто погане. Столики стояли надто близько, музика була голосніша, ніж треба о десятій ранку, а каву наливали в товсті білі чашки, на яких залишалися сліди пальців. Марина прийшла на десять хвилин раніше. Левченко вже сидів біля стіни. Тепер вона бачила його вперше. Років шістдесят із чимось. Худий, коротко підстрижений, окуляри в тонкій оправі. Темна сорочка без краватки. На сусідньому стільці стояла стара шкіряна сумка. Він підвівся.

— Марино.

— Сергію Петровичу.

Вони потисли руки. Левченко сів.

— Дякую, що прийшли.

— Не дякуйте. Я не дуже мала вибір.

— Мали.

— Не починайте з цього.

— Добре.

Марина поклала телефон на стіл.

— Андрій знає, де я.

— Мама теж.

— Добре.

— І в поліції є ваше ім’я та номер.

Левченко кивнув.

— Це теж правильно.

— Ви взагалі вмієте нервувати?

— Дуже добре.

Він відкрив сумку. Дістав сіру пластикову папку. Потім ще одну.

— Дві коробки не принесли?

— Я казав, що не принесу.

— Спробувати варто було.

Левченко посунув першу папку до неї.

На обкладинці була наклейка:

М.К. / контроль / 2007

Нижче дрібніше:

АМП-17 Марина відкрила. Перша сторінка — анкета. Прізвище, ім’я, дата народження. Її почерк. Вона впізнала одразу.

— Це я заповнювала.

— Так.

— Що означає «контроль»?

— Здоровий учасник.

— Я пам’ятаю якісь тести в тата на роботі.

Левченко не відповів. Марина підняла очі.

— Оце воно?

— Найімовірніше.

— Я думала, він перевіряв якусь свою програму.

— Частково так і було.

— Ви можете нормально говорити, не додаючи «частково» через кожне речення?

— Можу. Але тоді іноді доведеться брехати.

Марина закрила рот.

— Добре. Залишайте.

— Дякую.

Вона продовжила гортати. Тести на запам’ятовування слів. Малюнки. Списки імен. Форма з питаннями про дитинство. Перший дім, який ви пам’ятаєте. Запах, який асоціюється з матір’ю. Пісня, що нагадує про школу. Їжа, яку ви ненавиділи в дитинстві. Марина читала власні відповіді.

«Варена цибуля».

Вона усміхнулася.

— Це не змінилося.

— Що?

— Нічого.

Перегорнула. І побачила фотографію. Ту саму. Світла сорочка. Срібні сережки. Волосся за вухом. Марина вийняла з файлу.

— Це вона.

— Я припускав.

— Не припускайте. Це вона.

Вона відкрила в телефоні знімок пам’ятника й поклала поруч. Кадр обрізали до плечей, трохи змінили контраст, але фотографія була та сама.

— Де зроблено?

— У центрі.

— Ким?

— У протоколі має бути фотограф.

Левченко знайшов сторінку.

— Технік. Кравець Ірина.

— Жива?

— Не знаю.

— Знайдемо.

— Можливо.

Марина подивилася на нього.

— Я вам уже казала про це слово?

— Ні.

— Починаю ненавидіти.

Левченко усміхнувся. Зовсім трохи.

— Звикнете.

— Не планую.

Вона повернула фотографію.

— Отже, людина, яка зробила пам’ятник, мала доступ до цього архіву.

— Або до копії фотографії.

— Я її ніколи не мала.

— Так.

— Тато?

— Міг.

— Ви?

— У мене копія.

— Значить, могли й ви.

Левченко кивнув.

— Міг.

Відповідь була настільки спокійна, що Марина очікувала продовження. Його не було.

— І все?

— А що ви хочете?

— Щоб ви сказали, що це не ви.

— Це не я.

— Чому одразу не сказали?

— Ви не питали.

Марина відкинулася на стільці.

— Мама мала рацію.

— В чому?

— Ви дратуєте.

— Вона теж мене не любила.

— Вона саме так і сказала.

Офіціант підійшов.

— Замовлятимете?

— Американо, — сказала Марина.

— Подвійний?

— Звичайний.

Левченко показав на свій чай.

— Мені нічого.

Коли офіціант відійшов, Марина сказала:

— Розповідайте про Северин.

Левченко витягнув другу папку. Вона була тонша.

На обкладинці:

СЕВЕРИН О.П. Марина не торкнулася.

— Вона дала згоду, щоб ви носили її медичні документи по кафе? Ні? Тоді що це?

— Не медична карта. Копії матеріалів дослідницького протоколу, які я зберіг після закриття програми. І так, із сучасної точки зору я не повинен був їх мати.

— Принаймні розумієте.

— Давно.

Він відкрив папку сам. Фотографія. Олена Северин була зовсім не схожа на Марину. Світловолоса, коротка стрижка, кругле обличчя. На фото їй було, мабуть, трохи за тридцять. Марина відчула несподіване полегшення.

— Вона була хвора?

— Гліальна пухлина лівої скроневої ділянки. Після операції мала виражені проблеми з пам’яттю.

— І ви її лікували.

— Так.

— «Мнемою».

— «Мнема» не була лікуванням як таким. Це програма дослідження й реабілітації.

— Яка різниця?

— Велика.

— Для неї?

Левченко трохи затримався.

— Не така велика, як мала б бути.

Марина це запам’ятала.

— Що ви робили?

— Якщо коротко: намагалися допомагати людям відновлювати доступ до автобіографічної інформації.

— «Доступ»?

— Так.

— Спогад або є, або його немає.

— Ні.

Він сказав це настільки швидко, що Марина підняла брови. Левченко посунув чашку.

— Вибачте. Професійна реакція.

— Я вже бачу.

— Пам’ять не працює як коробка з фотографіями. Людина може знати факт і не мати епізодичного спогаду. Може впізнавати людину, але не згадувати, звідки її знає. Може пам’ятати інформацію й неправильно визначати її джерело.

Марина подумала про власну фотографію на чужій могилі.

— Джерело.

— Наприклад?

— Ви читаєте якусь історію. Через місяць пам’ятаєте саму історію, але забуваєте, що прочитали її в книжці. Вам здається, що її розповів знайомий. Або що це сталося з кимось із родини.