Розділ 46.

Мені було не те, що боляче ворухнутися, кожен вдих завдавав нестерпного болю. Магія кипіла в мені з такою силою, що моє тіло ледь підкорялося мені. Я насилу згадував, що сталося. І перше, що згадувалося це... Дарія.

— Даріє, - покликав я її, але зрозумів, що поряд немає нікого.

Розплющив очі і спробував зрозуміти де я. Це явно не бальний зал. Більше схоже на... чиюсь кімнату. Навколо мене був утворений захисний магічний купол. Я глянув на свої руки, оповиті чорною магією, спробував стиснути в кулак, але магія не давала це зробити.

— Демони, що відбувається?! - прошипів я від злості.

— Хотів би спитати твою помічницю. Сподіваюся, Беррінг зможе вибити з неї інформацію, - почув я нетвердий голос короля. Придивився і зрозумів, що перебуваю в його покоях. Він напівлежав на своєму ліжку, був блідий і змучений. Навколо нього також нависав захисний магічний купол.

— Що? Що все це означає? - зовсім не розуміючи, перепитав я.

— А те, що нас заразили, Віторе. До мене дісталися. Нарешті, - злісно видихнув Його Величність. - Де ліки, завдяки яким ти зміг так довго протриматися?

— Не знаю тільки завдяки їм все ж таки чи ні. Де Дарія? - згадав остаточно останні хвилини на балу, з відчаєм і болем відповів я.

— Як ти міг допустити таке? Як ти міг припустити, щоб ця... тварюка, твоя помічниця прибула на бал, підібралася до мене?! Ти хоч розумієш, що ти накоїв?

Я проковтнув і відкинув голову назад, заплющив очі. Дарія...

— Де вона? - задав я повторно питання жорсткішим тоном, яким тільки зміг.

— У в'язниці, де їй і місце, — його слова болем озвалися в мені. Я ледве міг уявити дівчинку у в'язниці. — Ти ж знав, що вона має магію, яка не сканується? Знав? Знав... - король вибрався, і невеликий потік магії вдарився об стіни його захисного купола.

— Навряд чи це її магія.

— І ти ще смієш заперечувати її причетність до цього? - новий неконтрольований потік магії розбився об захист.

Не можу. Але хотів би... Вона стала для мене всім: сенсом життя, ковтком чистого повітря, моїм майбутнім. Навіщо я так швидко підпустив її до себе?

Я тихенько застогнав, коли моя магія спробувала пробити захист короля.

— Ти можеш контролювати себе? Скільки дивився на тебе, паразит постійно намагається вибратися та шукає лазівки. Бракувало, щоб паразитарна магія повністю вийшла з-під контролю і наробила бід у всьому палаці, - невдоволено зауважив король.

— Я ще не навчився повністю нею керувати.

— Керувати? – здивувався король.

— Так, довга історія. Але я навряд чи заразний. Тепер це не просто паразитарна магія, це моя... так, моя власна, видозмінена магія.

Я розповів коротко про те, яких висновків ми дійшли з Марвеєм щодо мене і «паразита».

— Отже, я теж стану таким, як ти? І не помру? - з надією спитав король.

— Не впевнений. Для початку Вам дійсно можна було б випробувати ліки, які я приймав. Вони... один флакон був у Дарії, а другий залишився вдома.

Його Величність викликав одного зі своїх охоронців і наказав обшукати ув'язнену, знайти та принести ліки.

— Невже за весь час моєї хвороби, Ваші великі маги-лікарі не знайшли жодних власних ліків? - з докором спитав король. Мені здавалося, що моє тіло знову паралізує. І чому магія намагається вибратися з-під захисного куполу? Що це означає?

— Ти знаєш, що я заборонив їм усім наближатися до тебе. Без твоїх аналізів ніхто не зміг би знайти ліки. Для нас головним завданням було зловити їх та винищити!

— І як успіхи? – уїдливо запитав я.

Зізнатися, ця ситуація була настільки... смішною та дурною. У кімнаті були двоє малорухливих чоловіків, які майже ненавидять один одного, і з кожною хвилиною вмирають.

— У ліках, які були передані Дереку Марвію, щоб убити мене остаточно, була Ваша кров, Ваша Величність. Ваша сила була останньою краплею для мене. Не знаєте, звідки Ваша кров могла взятися у клану?

Чоловік спрямував на мене серйозний і недовірливий погляд.

— Це точно?

Я кивнув головою.

— Хтось із моїх лікарів? Адже тільки кілька з них мають доступ до мене, - задумливо промовив чоловік.

Я до останнього не хотів згадувати слова лорда Горвета. Його співчутливий погляд. Щось не давало мені спокою. Дарія не давала мені спокою своєю... чистотою.

У двері постукали і зайшов Кейл. Вклонився Його Величності, а потім подивився на мене. З якимось почуттям провини.

— Не хочеш нічого сказати? - запропонував він мені. - Я ж тебе попереджав, Віторе. Вона – небезпечна для тебе.

— Як нас заразили? - перевів я розмову в інше русло, не бажаючи зараз говорити про... неї.

— «Паразит» був у кожному келиху в залі, але він подіяв лише на вас двох.

— Я вже випив до цього один келих і зі мною нічого не сталося, — зауважив я.

— Знаю. Дарія сказала мені.