Розділ 23.

Мені хотілося в цей момент зникнути, провалитися крізь землю...

Я відчувала на собі погляди одразу трьох чоловіків, але саме погляд графа я відчувала, наче шкірою. Знову я відчула довкола себе дивне тепло.

— Соуре, допоможеш мені переодягнутися, - раптом почула я строгий тон графа і наважилася кинути на нього швидкий погляд. - Дереку... ти мені потрібен будеш. А що стосується Вас, Дарія Вімпл, - я відразу опустила погляд і навіть сльози навернулися на очі. - Ви чекатимете тут. І цього разу Вам не вдасться втекти.

Думає, що я втекла від поліції? Ховаюся? А що він міг подумати про мене в такій ситуації? Сама винна.

Навколо мене зчинилася метушня: граф самостійно за допомогою своєї сили пересів у інвалідне крісло і вони з Соуром зачинился в іншій кімнаті. Лікар Марвей, не зважаючи на мене, приготував якісь ліки. Соур кілька разів вибігав і шукав то запонки графа, то його краватку. А я... я продовжувала стояти на місці, не вірячи у те, що відбувається. Даремно я тягла час і не повірила загрозі графа Беррінга. Зараз мене з'їдав не страх, а почуття сорому.

— Ви залишаєтесь тут, Даріє. Втекти вже не зможете. На дверях та вікнах магзахист. Присядьте в крісло і чекайте на мене, - суворо наказав граф, проїжджаючи повз мене. Лікар Марвей і Соур вийшли, і в той момент, коли в кімнаті залишилися ми одні з графом, він несподівано запитав:

— Я не питаю, в чому Вас звинувачують, я хочу просто отримати від Вас відверту відповідь, Даріє: Ви справді винні?

У роті все пересохло, коли я перенеслася в той жахливий день мого життя. Хоча... сирітський притулок був менш жахливим місцем, ніж будинок тітоньки Айрі.

— Так, - коротко відповіла я. Чого вже приховувати? Таємниці минулого рано чи пізно все одно стають дійсністю.

Двері за графом зачинилися і я побачила, як на них заблищали іскорки. І на вікнах також. Я навіть підслухати нічого не змогла, напевно, граф наклав ще й полог тиші. У мене не було іншого вибору, крім дійсно сісти в крісло і чекати...

Графа не було довго. Я навіть почала хвилюватися. Не за себе, за нього. Свою провину я визнавала, поліція вже отримала мою справу. А ось нестабільний стан Його Світлості насторожував і лякав. І чому я так… турбуюсь про нього?

Кілька разів я підходила до Тихіша і намагалася з ним заговорити. Але він мовчав. Дивився на мене якось дивно, але я бачила в його очах розуміння. Він чув мене, а сказати… не міг чи не хотів?

— Невже ти так допек графа своїм базіканням, що він наклав на тебе закляття? Тож тепер ти мовчиш?

Коли я почула майже через годину звук дверей, що відкриваються, я машинально встала з крісла і вже готова була пройти з поліцією до дільниці. До кімнати в'їхав граф. Один. Виглядав він дещо схвильованим і втомленим, але в очах повна рішучість та холодний спокій.

Чоловік під'їхав до мене і жестом наказав сісти. Я покірно виконала наказ. Я чекала будь-чого, але тільки не наступних слів:

— Ви моя боржниця, Даріє.

Я підвела очі на графа, не зовсім розуміючи сенс його слів. Він раптом так стомлено посміхнувся і промовив:

— Сподіваюся, тепер Ви залишитеся у мене працювати?

Я довго збиралася з думками.

— Але як же поліція? Я ж...

— Я залагодив цю справу. Вам більше не варто переживати щодо цього.

— Але я... адже я справді вбила її.

Граф трохи нахилив голову і уважним поглядом провів на моєму обличчі.

— Вам тоді було лише одинадцять. Рідко серед дітей можна зустріти навмисне вбивство. А тоді, коли таке трапляється... такі люди не зупиняються на одному вбивстві. Ви не схожі на холоднокровного і розважливого вбивцю, Даріє.

— Ви мене зовсім не знаєте...

— Повірте, дуже хотів би дізнатися. Але те, що я вже знаю про Вас - для мене цілком достатньо. Ви теж мене погано знаєте, Даріє, інакше б не приховували від мене свій страх перед графом Беррінгом. Чому Ви не повідомили мені, що Кейл погрожував Вам?

— Я лише реса, мілорде. Ваш друг дізнався про мене правду і його обов'язок був здати мене до рук правосуддя.

— Ви справді настільки безрозсудні чи дурні? Чи самовіддані? Чи що ще, Даріє? Невже Ви хотіли розплатитися за помилку свого дитинства ціною життя?

Я не знала, що відповісти, бо чудово розуміла правдивість його слів. Мені треба було боротися, а я здалася, але ж...

— Ви вважаєте, що я могла ось так просто підійти до Вас чи іншого роботодавця і попросити допомоги та захисту перед поліцією? Мене розсекретив один із найсильніших магів. Він зчитав мої думки та мої спогади. Хто я така перед його словами? Та й кому яка справа до сироти?

— Ви готові були кинути мене на смерть, Даріє? Як же Ваше бажання мене врятувати?

Я відвела погляд убік. Дивно, що граф досі не спитав, як сталося вбивство. Він просто... повірив мені? Що я вбивця? Чи не повірив і намагається довести це мені?

— Даріє, Ви з першого дня показали себе рішучою та сміливою. Не з полохливих. Ви - уперті і до цього проклятого королівського балу я не помічав за Вами брехні.