Розділ 10.

— Це не демон, а здоровий глузд. Але це питання я могла б поставити і Вам: Ви абсолютно жити не хочете?

— Не твоя справа, РЕСО! — гаркнув на мене граф, натякаючи на моє місце в цьому будинку, і відразу скривився від болю. Він обережно поклав голову на шкіряний підголівник крісла та заплющив очі.

— Мілорде, Вам погано? Це після уколу...

— Не підходь до мене! — крізь зуби прогарчав розгніваний чоловік і зупинив мене одним поглядом, коли я вже була майже біля нього. — Більше... безрозсудної служниці я в житті не бачив!

Я зробила глибокий вдих. О, боги, і що я справді роблю?!

— Я не збиралася йти від Вас...

— Мені начхати, — жорстко перебив мене граф. — Можеш провалювати з цього будинку раз і назавжди!

— Наступний укол доктора Марвея може зробити Вас справді божевільним, мілорде. Але здається, Ви цього тільки й чекаєте. Тому беззастережно приймаєте від нього ліки, – спокійно заявила я і попрямувала до виходу. Всередині мене все вирувало, але всіма силами я намагалася поводитися спокійно та врівноважено. Хіба можна допомогти людині, яка бажає собі смерті? І хто я така, щоби допомагати йому? Закриваючи за собою двері, я все ж таки додала:

— Наступного разу, коли захочете себе вбити, подбайте, щоб двері були надійно зачинені. Тоді Вас точно ніхто не врятує.

По дорозі я зустріла Соура, який ніс тацю з їжею для графа. Він провів мене насупленим поглядом, але я просто пройшла повз. І тільки зачинившись у своїй кімнаті, я дала волю сльозам.

— Яка ж я дурна, Тихіше! Справжня дурочка! Я ні на що не здатна! І навіщо тільки я лізу не до своїх справ? Де, куди поділася моя розсудливість? Я так хотіла зачепитися на цій роботі і що? Я роблю помилку за помилкою. Я мала мовчки виконувати свою роботу, вести спостереження, а що я вічно роблю? Він же все одне помре! То чому мені просто не спостерігати за цим? Я завжди могла контролювати свої почуття, я завжди могла залишатися холоднокровною, але що сталося зі мною, Тихіше?

Друг дивився на мене зі співчуттям і жалем.

— Я була надто великої думки про себе, так? Я так хотіла вирватися з притулку, безглуздо вважаючи, що здатна на щось більше? Я знаю, що його хвороба невиліковна, і весь час брешу собі і йому, що рятую його... Яка ж я дурненька, Тихіше!

— Ресо! - пролунав упевнений стукіт у двері. Соур як завжди вчасно. Я швидко спробувала взяти себе в руки, але дворецький безцеремонно увійшов без запрошення. Його ліва брова піднялася вгору, коли він побачив мої сльози, але нічого не сказав.

— Вас викликає до себе Його Світлість.

— Я й так розумію, що я звільнена...

— Ідіть за мною, ресо, — суворо наказав Соур і я попленталася за ним, швидко витираючи сльози долонями.

За столом сидів граф, перед ним стояла таця з обідом. Чоловік дав знак дворецькому вийти, і я залишилися наодинці з графом.

— Двері були завбачливо зачинені мною, - ні з того, ні з сього вимовив Його Світлість. — Ви кажете, що минулого разу відкрили вікно зовні і я не повірив. Що ж... тепер я вірю Вам, Даріє.

— Швидше за все, цього разу Ви помиляєтеся, мілорде. У мене немає магії, щоб відкривати те, що закрито Вашою силою.

— Підійдіть і сядьте біля мене, — наказав чоловік. Весь цей час я стояла опустивши очі в підлогу, але зараз я кинула швидкий погляд у бік вказаного графом місця для мене. Це моє місце під час годування його. Зовсім поруч. Трохи забарившись, я все ж таки виконала наказ. Що на цей раз він хоче від мене?

— Звідки сльози?

— Вибачте, мілорде.

Мовчання трохи затяглося.

— Я все ще чекаю на відповідь, Даріє.

Я незрозуміло дивилася на нього.

— Причиною Ваших сліз став я...

— Ні, — швидко відповіла я, навіть не давши закінчити графу.

— Чудово. Тоді що чи хто?

— Лише моя дурість, мілорде.

— Похвально, — трохи скрививши губи в усмішці, вимовив Його Світлість, але відразу став знову серйозним. — Ви справді зацікавлені медициною?

Я не знала що відповісти і, напевно, це промайнуло на моєму обличчі, тому що наступної хвилини граф сказав:

— Коли боїтеся відповісти, завжди кажіть правду, Даріє. Зазвичай, за неї соромляться менше, ніж за брехню.

Я почула тихий стогін і глянула на чоловіка. Йому без сумніву було зле. Він прикрив очі і відкинув голову, але буквально на секунди. Потім він знову ясними очима глянув на мене.

— Так, мені цікава медицина, мілорде. Але не це спровокувало мене на діалог із доктором Марвей.

— А що?

— Скоріш не що, а хто. Ви.

Граф посміхнувся, але й цього разу швидко став серйозним.

— Я. Відмінно. Чекаю на продовження.

Я зітхнула і хоч неохоче, але відповіла:

— Для всіх Ви божевільний. І навіть смію припустити для лікаря Марвей. Але ж це не так! Ви заражені. І паразит є причиною Вашої хвороби. Я... хотіла знати, що саме доктор Марвей робить Вам і для чого. Якщо він сказав правду і його ліки зараз нейтралізують Вашу силу, це була б гарна ідея для дійсно хворого на божевілля. Але не у Вашому випадку. Вам потрібна Ваша сила, щоб протистояти паразитичній магії.