Розділ 9.

— Ви… можете говорити? — я дивилася на чоловіка з широко розплющеними очима. Ні, мені не почулося, бо граф трохи скривившись, знову заговорив.

— Безсумнівно цікавий випадок, — його погляд блукав моїм тілом, наче сканував мене. Але в мене не було магічних полів і сканувати не було чого.

— Ви брехали і щодо цього? — насупившись, уточнила я і похитала головою, вірячи більше в подібне, ніж у те, що граф якимось дивом зміг почати відновлюватися.

— Ні, не брехав, — суха і коротка відповідь.

— Нічого не розумію, - чесно зізналася я. — Ви занадто багато брешете і у Вашій брехні я повністю заплуталася.

Граф не відповів. На цей раз він відвів погляд убік і замислився. Я скористалася моментом та просканувала його тіло. Жодних, абсолютно жодних змін. Паразитарна магія не опустилася, не піднялася від колишнього рівня. Звідки ж такі величезні зміни?

— Ви врятували мені життя, Даріє, — несподівано заговорив мілорд, і я з подивом подивилася на його обличчя. Зізнатись, на графа він зараз мало чим був схожий. Після стількох днів безпам'ятства його довге волосся остаточно заплуталося, а під очима залягли майже чорні кола.

— Так, цього разу можу визнати, що Ви врятували мені життя. Що бажаєте натомість?

Я легко знизала плечима.

— Вважайте, що ми з Вами квиті, мілорде. Мені нічого від Вас не потрібно.

Пару секунд мовчання та Його Світлість знову заговорив, раптово перейшовши на «ти»:

— Ти вмієш сканувати магію людей, чи не так?

Під таким пильним і важким поглядом графа важко було не сказати правду. Я кивнула і насторожилася.

— У мене є зміни з моменту мого захворювання?

Я відповіла не одразу. Граф був небезпечною загадкою для мене. І тепер, коли він міг говорити та вивідувати всю потрібну йому інформацію, він ставав небезпечним для мене. Навряд чи така людина зрадіє, дізнавшись, що до неї підіслано служницю для «спостереження за піддослідним кроликом».

— Ні, Ваша Світлість. Змін немає.

— Чи є в моїх ногах сила?

— Деякі нитки вже ледь помітні. Практично ні, мілорде, - з жалем відповіла я правду. Чоловік на мить заплющив очі і по його обличчю пройшла ледь помітна судома. Але він швидко опанував себе і став колишнім: холодним, відчуженим та підозрілим.

— Тобі потрібен відпочинок. Здається, ти не спала кілька діб. Сьогодні йди у свою кімнату та відпочивай, тебе ніхто не потурбує. Повідом Соура, щоб зайшов до мене хвилин за тридцять. Мені треба побути на самоті зараз. Сподіваюся... Марвей не дізнався, що зі мною відбувалося?

— Ні, мілорде. Його не було всі ці дні. Звісно, ми його не сповіщали... Мілорде?

— Іди, Даріє. Сьогодні мені твоя допомога не потрібна. І питання свої залиш при собі, - суворо заявив Його Світлість і кивнув у бік дверей.

Я покірно кивнула, присіла в кніксені і покинула кабінет. Я справді втомилася за цю добу. Передавши вказівки графа Соуру, я пройшла до своєї кімнати і впала на ліжко. Але на диво спати мені не хотілося. Я погодувала Тихіша і розповіла йому, що сталося. Він попередив мене, щоб я була обережна з графом. Мабуть, навіть для дракориба Його Світлість був покритий таємницями та загадками. А як відомо, від таких людей нічого хорошого чекати не доводиться.

Спала я погано. Мені весь час снилися уривки попереднього сну. До мене торкався чоловік... граф. Я намагалася роздивитись його обличчя, але це було неможливо. А ось голос... Коли я прокидалася, я одразу забувала чоловічий голос, тому порівняти тепер із голосом графа було неможливо.

Професор Шолла сказав, що я маю давати ліки графу щодня, навіть після його одужання. Потрібно буде терміново надіслати послання до професора. Адже крім швидкого одужання, граф ще й заговорив! Може, ці ліки допомогли і здатні покращити стан графа, а можливо й вилікувати?

Я спустилася в той момент, коли пролунав дзвінок. Соур встиг відчинити гостям двері і я сховалася у коридорі. Доктор Марвей та графиня де Лівон не заявляли про сьогоднішнє прибуття.

— Соуре, принеси нам каву у вітальню, — наказала Її Світлість. Зробивши кілька кроків убік, вона зупинилася і, як би ненароком, запитала: - Як справи у Вітора?

— Без змін, міледі, — вклонившись, відповів дворецький, додавши трохи більше скорботи в голос.

— Добре. Чекаю на каву. Поспішай.

Як тільки всі пішли, я швиденько прослизнула до дверей вітальні і притулилася, щоб... підслухати.

— Дереку, скільки мені ще чекати?! - графині не потрібно було підвищувати голос, щоб висловити своє невдоволення чи злість. Навіть мимоволі згадався граф з його холодним і пихатим поглядом. Граф і графиня були, напевно, ідеальною парою свого часу. Цікаво, а що стало причиною їхнього розлучення?

— Все йде за планом...

— За яким планом, Дереку? Його стан стабільно-поганий. Ти мені кажеш цю нісенітницю вже кілька місяців. Я вже двічі перенесла суд! Ти знаєш скільки грошей це мені коштувало?

— Ти хочеш, щоб я його вбив, люба? — промовив лікар Марвей з легкою іронією.

— Так! Після того, як його суд визнає божевільним. Невже він досі недостатньо хворий для цього?