33. Ростислав. Відверте зізнання

— Ясю, тут мені дзвонить друг з минулого, ми років сім чи більше не спілкувались, я відповім, добре?

 — Так, звичайно, — сказала вона і завершила виклик. 

А я переключився на виклик Назара:

— Привіт. Це реально ти? Я думав, після того, як ти послав мене з моїми гонками, ми більше ніколи не пересічемось…

 — Я, — відповів він. — Оце нещодавно повернувся з Англії, вирішив, що на батьківщині краще робити бізнес. І побачив про тебе сюжет по телевізору. Вирішив — треба набрати тебе. Дарма ми тоді посварилися…

— Ну, я дійсно трохи підставив тебе, я розумію, — я зітхнув. — Ти тоді так загорівся тими мийками самообслуговування… А я весь час думав тільки про перегони і не виконував те, за що взявся. Мені шкода. 

— Та нічого, — сказав Назар. — Я сам нормально з усім справляюсь. Мабуть, справді з друзями краще залишатися просто друзями, а бізнес робити з чужими людьми. А ти що, зараз зайнявся організацією свят? 

— Ну, то тимчасово. Батько зліг, у нього приступ був, — я зітхнув. — І тому я його підміняю. Тим паче, в мене була травма. Але зараз все добре, я повертаюсь на трасу.

— Може, зустрінемося, посидимо десь, згадаємо добрі старі часи? — запропонував друг. 

— Так, давай. Хоч сьогодні, я тільки за…

***

Я навіть не думав, що життя може так кардинально змінитися за якісь тижні. Зараз ми з Назаром сиділи в барі і говорили так щиро і відкрито, ніби і не було всіх цих років.

— Я поїхав тоді до Англії, бо злякався відповідальності в одній ситуації… Мабуть, зараз я б цього не зробив…

— Але ж явно справа не в бізнесі. У бізнесі ти ніколи нічого не боявся, — сказав я, відпивши трохи віскі. — З іншого боку, як сталося, так сталося. Якби не це все, ми б не стали тими, ким ми є. Знаєш, я навіть зараз про травму не шкодую. Якби не травма, я б не познайомився з деким… Може, ти скажеш, що я зʼїхав з глузду, але я йду від Міки. Щойно вона приїде з відпочинку, ми розійдемось. 

 — Ти не жартуєш?  — Назар здивовано підняв брови. — Ви завжди були такою гарною парою, прямо ідеальною! 

— Цей випадок з травмою відкрив очі на те, що у нас із Мікою абсолютно різні цінності, — я зітхнув. — Так, ми звикли одне до одного, але обом від життя треба різне. Я хочу повернутись у спорт, ну, ти це вже бачив. Вона завжди була проти. Повернула мене на цей шлях інша дівчина. Здається, я ще ніколи не кохав до неї. З Мікою у нас була пристрасть, привʼязаність, але не кохання, тепер я це розумію. 

— О, то ти може, зібрався створити сім’ю? — засміявся він. — Запросиш на весілля?

— Ми ще навіть не цілувались, але так. Я дуже серйозно налаштований. Сам від себе такого не очікував, — я усміхнувся. — Але коли вона поруч, я відчуваю, що можливо абсолютно все. Я ще ніколи не почувався так. Я реально закохався.

— Вітаю! А я ще ні разу так не закохувався. — сказав Назар. — Правда, одного разу, мені здалося, що це щось більше, ніж просто пристрасть… Але потім життя нас розвело…

— Якщо ти все ще думаєш про неї, може, це дійсно було щось більше за пристрасть, — погодився я. — Що в тебе по завантаженсті на роботі? Я б хотів запросити тебе на змагання, до того часу я якраз все розрулю з Мікою і міг би познайомити тебе з тією, з ким я хочу звʼязати моє життя. Якщо виграю, зроблю їй пропозицію. Хай це і швидко, мені все одно…