Розділ 2

Сходи Опери зустріли нас каскадом звуків, від них звичайна людина б сп’яніла, а я — розсипалася б на друзки, якби не мій «захист».

Я зробила глибокий вдих, візуалізуючи, як у моїй голові опускаються важкі оксамитові завіси - мій метод. Мій особистий «шумодав». Я навчилася приглушувати обертони, перетворюючи галас натовпу на одноманітний гул прибою. Тільки так я могла вижити в Парижі.Тільки так я могла не відчувати,як кожна друга жінка в цій залі ненавидить свою подругу, а кожен третій чоловік підраховує вартість прикрас своєї супутниці.

Каспіан запропонував мені лікоть. Його рух був бездоганним, але я відчула, як він ледь помітно напружився, коли я не одразу прийняла його жест.

— Твоя завіса надто щільна, Еріко, — тихо промовив він, коли ми почали підійматися сходами. — Ти зараз нічого не чуєш, чи не так?

Я здригнулася. Звідки він знав?

— Це мій спосіб зберігати здоровий глузд, — відповіла я, ледь торкаючись його дорогого піджака. — Якщо я впущу в себе звуки цієї зали без фільтра, я просто перестану дихати. Ви хочете результату? Тоді дайте мені вмикати слух лише тоді, коли це потрібно вам.

— Ні, — він зупинився на середині сходів, змушуючи потік людей оминати нас, як вода оминає скелю. — Мені не потрібен вимикач. Мені потрібен твій максимум. Зніми бар’єр.

— Ви не розумієте, що просите. Це як дивитися на сонце без окулярів. Я спалю себе.

Каспіан нахилився до мене, його очі в світлі кришталевих люстр здавалися майже прозорими.

— Ти не згориш, Еріко. Бо тепер я твій центр. Тримайся за мій голос. Він — єдина константа в цій залі. Використовуй його як якір. Слухай все, що завгодно, але повертайся до моєї частоти. Це триматиме тебе в реальності.

Я завагалася, але він стиснув мою руку сильніше. Його дотик був холодним, але в ньому відчувалася дивна стабільність.

Я повільно почала підіймати «завіси».

Світ вибухнув. Шурхіт шовку звучав як розривання паперу. Дзвін кришталю бив по нервах, як молот. Фальшивий сміх Дюмона, який уже чекав біля входу в ложу, обпік мені горло гіркотою.

Я похитнулася, але в цей момент Каспіан знову заговорив:

— Дихай. Тільки мій голос. Тільки 440 герц. Рівно.

І це спрацювало. Його голос справді діяв як акустичний хребет. Він був настільки позбавлений емоційного сміття, що на його фоні весь інший хаос став... просто фоном. Я вперше відчула, що не тону в звуках, а стою на твердій поверхні.

— Дюмон,це схоже Дюмон— прошепотіла я, приходячи до тями. — Він уже тут. Він звучить як... розбита скрипка, яку намагалися склеїти дешевим клеєм.

— Чудово, — куточок вуст Каспіана ледь помітно смикнувся. — Ходімо. Подивимося, наскільки професійно він вміє фальшивити.

Ми ввійшли в ложу. Попереду був вечір, де я мала стати не просто інструментом, а зброєю. Але найстрашніше було інше: я зрозуміла, що починаю залежати від ідеальної порожнечі голосу Вальмонта. Без нього цей світ був занадто гучним. А з ним... він ставав смертельно небезпечним.

Ми ще не встигли переступити поріг ложі, як простір розітнув голос, що змусив мої «завіси» здригнутися.Це був звук тертя сухого паперу об сухий папір.Жорсткий, хитрий і надто самовпевнений.

— Каспіане! Друже, ти як завжди — пунктуальний до секунди, Дюмон зробив крок назустріч, простягаючи руку.

Він був втіленням паризького шику: сивина, що коштувала статків, і посмішка, яка торкалася очей. Але його погляд миттєво перестрибнув з Вальмонта на мене. У цьому погляді було щось липке.

— І ти прийшов не один. Невже це та сама легендарна Еріка Лерман? — він примружився, і в його голосі проскочила висока нота задоволення, схожа на писк миші. — Чиста нота в нашому брудному світі.

Я застигла. Мій пульс збився з ритму. Ми не афішували мою присутність, а батько запевняв, що про угоду знають лише троє.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала я.

— О, люба, у нашому колі про борги твого батька, старого Лермана, ходять легенди. Але про його «найкращий інструмент» — ще більше.

На сцені оркестр вдарив перші аккорди увертюри до «Дона Жуана». Потужний, драматичний вступ Моцарта заповнив простір ложі, відбиваючись від позолочених стін.Швидше за все,Дюмон був добре підготовлений та спеціально обрав цей момент.

Він нахилився ближче до Каспіана, але так, щоб я теж чула.

— Отже, Каспіане, — почав Дюмон, і його голос тепер намагався мімікрувати під віолончелі оркестру. — Ті три заводи в Аквітанії. Я готовий передати тобі контрольний пакет за символічну ціну. Мені просто потрібен надійний партнер, щоб вистояти проти податкової перевірки наступного місяця.

Я заплющила очі.

Фільтр. Завіса. Тільки він.

Музика намагалася розірвати мою увагу. Труби ревіли, заглушаючи тонкі вібрації голосу Дюмона. Це було як намагатися розгледіти одну специфічну рибу в штормовому океані.

— Ти просиш занадто мало, Жан-П’єр, — рівно відповів Каспіан. — Де пастка?

— Жодної пастки! — голос Дюмона злетів угору разом зі скрипками. — Чиста солідарність старої гвардії. Я віддаю заводи, ти забезпечуєш мені прикриття в суді. Все прозоро, як кришталь у твоїй руці.

Я відчула це.

Це було не в словах. Це було в моменті, коли він вимовив слово «прозоро». В його горлі на мить виник спазм — ледь помітне заковтування повітря, яке резонувало з ударом барабана на сцені.

Для звичайної людини це був просто вдих. Для мене — це був звук обірваної струни. Короткий, сухий «дзинь», що свідчив про напругу брехні.

Я відчула фізичний опік на внутрішній стороні щоки. Фальш була настільки концентрованою, що мій «шумодав» не впорався.

Я ледь помітно, коротким і різким жестом, стиснула лікоть Каспіана. Це був наш обумовлений знак. «Тут. Він бреше прямо зараз».

Каспіан навіть не поворухнувся, але я почула, як його дихання стало на частку секунди важчим.

— Твій кришталь має тріщину, Дюмоне, — холодно промовив Вальмонт, відставляючи келих. — Заводи вже не твої, чи не так?

Музика на сцені досягла кульмінації, і в цій точці голос Дюмона зламався остаточно. Він замовк, і я почула, як він скреготнув зубами. Цей звук був для мене гучнішим за весь оркестр.