«СЛИВ’ЯНКА, СЕР!»

1

Дорогою чимчикувала екзотична трійця – один височенний і товстий. Такий, якби тополя проковтнула велику бочку пива і пішла мандрувати світом. Вуха довганя були гострими рухомими й невеликими. Навколо очей, що мали колір травневого листя, зібралася тоненька сіточка зморшок. Якби не пузо, то цей чоловік розбивав би серця усім жінкам, які зі сльозами в очах і зітханнями слухали по всіх куточках Багатосвіту модного та вічного українського співака Колле́ Фініка. Вони мліли, а зрідка й лишалися розуму, коли чули «Перевертня-одинака», «Вино й кімоно» та «Колишній, бувай!» Та хто його зна’, може й цей красунчик розбиває серця. Не просто розбиває, а й колекціонує. Он які у нього губи – як рожеві черешні, що виблискують боками на сонці. А довге волосся, зібране у високій кінський хвіст таке, як гречаний мед. Чисте й бездоганне. А підстрижена борідка, що приховує друге підборіддя додає мужності й впевненості у собі.

Йшов чоловік легко, так, начебто полудневе сонце серпня – це прохолодний світанок на морі. Ані краплі поту на засмаглому обличчі. Та й одяг бездоганний. Наче пил і бруд оминали його як привида. Штани зі стрілками, біла сорочка з довгими рукавами й чорні, начищені до блиску черевики. Ще й стильний бездоганний шкіряний рюкзак на одному плечі. Картинка, а не чоловік. І ніякий Колле Фінік з ним не зрівняється!

Другий сягав пузатому довганю лише плеча. Жилавий вертлявий і дивакуватий – мугикав якийсь нехитрий мотивчик, хитав у такт сам собі головою з майже білим скуйовдженим волоссям, що стирчало врізнобіч і робило його схожим на переполоханого старого їжака. Та якщо придивитися до нього ближче – виявиться, що він не такий вже й старий, років тридцять п’ять чи трохи більше. Очі кольором схожі на стиглу ліщину, але з золотавими плямочками, наче сонце пчихнуло і залишило у них пилок. Через плече у нього теліпалася потерта шкіряна сумка, з якої виглядав краєчок чохла чи завеликого планшета, чи надтонкого ноутбука. На ногах – роздовбані кросівки та модні джинси. Широкі груди обтягувала чорна футболка з написом «Смерть в очах!» Чия смерть – невідомо. Але футболка личила цьому диваку, підкреслювала рельєфні м’язи рук і контрастувала з волоссям.

Третім у цій компанії йшов чи то ящір, чи то величезний лев у костюмі ящера, чи перегодоване теля, на якого натягли все той же костюм ящера з маленькими крилами. Та якщо уважніше придивитися, то сумніви розвіювалися, як запах самогону, який щонеділі гнав дядько Кіндрат – стовідсотковий ящір. Тулуб товстий і довгий, синій з червоними плямами навколо гребня, що закінчувався на самому хвості. Лапи барилкуваті, короткі, ще й з перетинками як у жаби. Довгого жовтого язика ящір закинув за єдиний чорний ріг – другого не було. У пащі виблискували гострі великі зуби. Якщо вкусить – забудеш навіть як кликати на допомогу. На шиї цієї потвори трьома блакитними комірами висіла облізла шкіра, а з під неї виглядав металевий ошийник. Напевно ця дивовижно-потворна тваринка належала одному з двох чоловіків.

Трійця дісталася перехрестя, на якому стояла арка з рожевого мармуру. Отак, просто серед лугів. Довгань підійшов до арки й тицьнув пальцем у плитку. Вона від’їхала, з’явилася напівпрозора панель. Потім лазер сканував сітчатку ока.

– Ідентифікацію завершено. Куди прямуєте, сер? – просто неба почувся голос, що наче добрий коньяк, обволік і майже одразу сп’янив мандрівників.

До довганя підскочив блондин. Він тримав у руці практично невагомий планшет. Ковзаючи пальцем по екрану, щось шепотів собі під ніс.

– Ну що? – звернувся довгань до товариша.

– Хвилиночку… О, є! – на екрані пульсувала червона точка. – Лиса гора!

– Точно? – скосив очі на планшет гостровухий, запам’ятовуючи координати.

– Точніше не буває! – запевнив блондин, одним рухом засунув в сумку планшет і присів, щоб зав’язати шнурок.

– Лиса гора, мадам. – Звернувся до навігатора довгань і сіпнув гострим вухом.

Прозора панель замерехтіла різнокольоровими вогниками.

– Виберіть, будь ласка, час, епоху та вимір. Коли завершите, натисніть, будь ласка, «зірочку».

До панелі підскочив блондин та впевнено набрав комбінацію, а потім приклав до червоного трикутника прозору кредитку.

– Транзакцію схвалено. На рахунок «один» відкриється портал. Ваші координати: двадцять друге століття, дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий рік, міжсвітовий вимір – Чумацький шлях, погрішність – три. Локація – Лиса гора, Київ, Україна. Вибір остаточний і зміні не підлягає. Починаю відлік: п’ять…

Блондин схопив за ошийник ящера і підтягнув ближче до арки, той ледь не впав на довганя.

– Чотири, три, два, один! Міжсвітовий портал відкрито! Щасливої подорожі! Не забудьте зробити благодійний внесок на розвиток мандрівок, номер рахунка…

Голос навігатора заглух відразу як трійця зайшла у відчинений портал, що засвітився бузковим кольором в отворі арки.

– Вітаю вас у Києві, сер! – привітав навігатор і на екзотичну трійцю полився рясний, як з відра, дощ.

– Що за… – блондин лайнувся так, що у довганя натурально скрутилися вуха, а ящір аж підстрибнув. Підстрибнув та поскакав по мокрому полю, викачався у травах, кумедно подриґав лапами та, якщо можна було так сказати – посміхнувся всією пащею.

Довгань клацнув пальцями й над ними з’явився невидимий купол.