ПРОЛОГ
Перший пісок
«Das ist ein böser Mann, der kommt zu den Kindern, wenn sie nicht zu
Bett gehen wollen, und wirft ihnen Händevoll Sand in die Augen,
daß sie blutig zum Kopf herausspringen…»
«Це лихий чоловік, він приходить до дітей, які не хочуть
іти спати, і кидає їм пригорщами пісок в очі,
так що ті, скривавлені, вискакують із голови…»
(Е. Т. А. Гофман, «Пісочний чоловік», 1816, переклад Google).
Темний підвал. Холодна плитка. Я відчув її ще до того, як мене посадили на старий, вологий та липкий диван.
Нестерпно пахло озоном. Так буває, коли довго гріється старий принтер. А він там у кутку і стояв та щось цокав собі.
Труби гули на одній ноті — ля першої октави. Цей звук аж заходив прямісінько у зуби.
Одна довга лампа денного світла. Вона блимала п'ятдесят разів на секунду. Я тоді не знав, що це п'ятдесят герц. Я просто бачив: чорне, біле, чорне, біле... Наче світ рветься на шматки.
А в чорному щось шурхотіло. Може, як я вже і казав, труби.
Мама тримала мене за руку так міцно, що пальці стали чужі. Я не сказав їй, бо знав. Вона не мене тримала — вона себе тримала.
Технік був ніяким не лікарем. Це я зрозумів одразу.
Його синя джинсова куртка була витерта на ліктях. На рукаві напис «SiO₂» наполовину здерто, що нитки видно. На грудях затертий бейдж: «МАУС Х.» Руки сині, як куртка — чи від холоду, чи від чогось іншого. А на лівій долоні зверху, між кісточками, витатуйована миша: синя, стара. Розпливлася вся. Хвіст ішов під манжет.
Я дивився на неї з більшою цікавістю, ніж на тацю з інструментами.
На пошарпаній стіні висіла наклейка — товстий голий хлопчик на хмаринці. Кут відклеївся, і коли гули труби, він трохи тремтів.
Технік лагідно сказав:
— Зараз буде трошки піску.
Я питаю:
— Як у казці?
Він подумав, а потім відповів:
— Як у казці. Тільки кращий, смачний навіть. Ну, це я так, жартую.
Технік усміхнувся і стиснув кулак. Миша на руці зморщилась разом зі шкірою.
Він знову каже:
— Потім ти ніколи не захочеш спати. Як дорослі. Це ж круто. Ніяких снів. Ніяких, ну, цього всього.
А мама поцілувала мене у щоку та сказала:
— Алекс, це щоб ти краще вчився.
Вона дивилась на принтер. Не на мене — чомусь саме на принтер.
Я кивнув.
Я знав цю казку. Мама читала мені її на ніч. Там Пісочний чоловічок сипле добрий пісок, від нього стає тепло, а потім приходять чудові сни.
Про те, що снів не буде зовсім, мені ніхто не сказав. Сказали натомість: «не захочеш спати». А я, здається, почув: «не будеш боятися темряви».
Їм саме цього й було треба, щоб я почув так. Хтось це придумав — сидів у світлому кабінеті й добирав слова, які можна сказати дитині в підвалі.
Технік натиснув балончик.
Шипіння. Слабке. Прострочене.
На повіку лягло щось холодне, як монета. Око стало чужим й липким, як частина дивану.
Я хотів сказати: «Воно вже не моє, його підмінили». Язик не ворухнувся.
Технік дістав не шприц. Це був скляний, завдовжки з мізинець, тюбик. На склі дрібно написано: SiO₂ — 2.5 mg.
Всередині щось якесь біле, сухе. Але не вино (це я кажу наперед, бо тоді про вино я нічого не знав). Воно перекочувалось, коли чоловік повертав тюбик.
І шурхотіло.
Це був перший звук у підвалі, який не гув і не цокав. Наче хтось у стіні гортав сторінки.
Він розтулив мені повіку великим і вказівним. Пальці дуже холодні. Його синя миша опинилась так близько, що я бачив кожну крапку фарби під шкірою.
Око сльозилось. Я подумав: зараз заплачу. Це буде соромно. Мама побачить.
Він нахилив тюбик. Пісок посипався.
Боляче не було. Я так довго чекав болю, що без нього стало порожньо. Ніби в мене забрали те, на що я розраховував.
Втім, замість болю прийшла різкість. Світ не потемнів. Він став занадто чітким. Я бачив кожну порошинку в промені лампи, подряпини на склі, нитки на маминому рукаві. Вони були товстими, як канати.
Я бачив тепер, що наклейка на стіні відклеїлась не вперше. Під нею була інша, стара. З іншим хлопчиком.
І я подумав: тут уже були такі, як я. Мабуть, багато.
Цю думку я не хотів думати. Вона прийшла сама.
Очі стали сухі й гарячі. Я зрозумів: сльози більше не прийдуть. Для них там не лишилось місця.