Іскра. Після

РОЗДІЛ 11 - НЕЗГАСЛІ_Лілі


У Порогів немає пляжів. 

Є місця, де скеля просто втомилася бути вертикальною. 

На людській карті це, мабуть, усе одно позначили б маленькою жовтою смужкою, намалювали парасольку й дуже оптимістично написали «узбережжя». 

Брехня. 

Під ногами — чорний камінь. 

Не рівна галька з туристичних фотографій. Базальт усіх можливих розмірів: гладкий, гострий, пористий, блискучий від води. Деякі шматки сірі по краях, наче їх довго терли наждачкою. Інші чорні настільки, що на мокрій поверхні майже не видно тріщин. 

Я наступаю на один. 

Камінь їде. 

Я махаю руками й дивом лишаюся вертикально. 

Прекрасно. 

Принцеса Залізної Глотки. 

Переможена звичайною галькою о восьмій ранку. 

— На гладке краще не ставати. 

Обертаюся. 

По стежці проходить чоловік у портовій куртці. На плечі згорнутий трос. Він киває на каміння під моїми ногами. 

— Сірі краї. Там поверхня шорстка. 

Дивлюся вниз. 

Чорт. І справді. 

Пробую ступити на сірий край сусіднього каменя. Підошва тримається. 

— Дякую. 

Чоловік киває й іде далі. 

Мені навіть подобається. 

Вітер — ні. 

Вітер у Порогах має характер істоти, якій хтось дуже давно відмовив у підвищенні. 

Він не дме в одному напрямку. Він обходить скелі, зривається з урвищ, заходить збоку, б’є в спину, а коли я повертаюся — вже в обличчя. 

Волосся лізе в рот. 

Я прибираю його. 

За три секунди воно знову там. 

Ще раз. 

Те саме. 

— Добре, — бурмочу я. — Переміг. 

Збираю волосся рукою й засовую під комір куртки. 

Приблизно половина одразу вибирається назад. 

Місцева природа не визнає компромісів. 

Стікс. 

Він уже майже не схожий на річку. 

За Нульовим Порогом русло розлазиться на десятки чорних рукавів, проходить між островами, зникає в тумані й десь далеко змішується з Летою. 

Я стою саме там, де вода ще темна. 

Далі, за крайніми скелями, вона світлішає. 

Неправильно світлішає. 

Крізь туман мені  іноді здається що проступає перламутрова смуга моря Лети. Потім зникає, наче хтось стер її вологою долонею. Дурна думка. Воно надто далеко.  

Уночі там був шторм. 

Лісандра сказала це за сніданком так, ніби повідомила, що одна з кавових машин знову зламалася. 

Я вже майже звикла до того, що в Пеклі будь-який прогноз погоди повинен містити юридичне попередження. 

Хвиля б’є об камінь нижче. 

Холодні бризки долітають до моїх черевиків. 

Не нових. 

Я відмовилася перевзуватися в те, що підготували в резиденції. 

Там стояли темні шкіряні чоботи, які виглядали так, ніби могли пережити війну, розлучення й аудит Морґарів. 

А ще коштували, мабуть, як наша стара Corolla. 

Ні. 

Мої черевики пережили три зими. 

Вони заслужили побачити Пекло. 

Я йду далі. 

Берег піднімається. 

Справа виростає чорна стіна острова. Не суцільна. У ній видно старі отвори, де вода колись заходила глибше, металеві решітки дренажів, два технічні тунелі й вузьку дорогу, вирізану просто в базальті. 

Над дорогою повільно проходить вантажна платформа. 

На ній три темні контейнери. 

За кілька секунд вона зникає всередині скелі. 

На сусідньому острові підіймається кран. 

Ще далі, майже в тумані, працює порт. 

Я бачу тільки верхівки двох башт і тонкі вогні вздовж причалу. 

Між ними проходить судно. 

Спочатку мені здається, що воно невелике. 

Потім воно наближається до острова, і я розумію, що «невеликий» тут — проблема масштабу. 

Корабель довший за квартал біля моєї школи. 

Низький темний корпус. 

Чотири вантажні секції. 

На носі світиться біла смуга. 

Він рухається дуже повільно. 

Над ним спалахує срібна дуга. 

Коридор. 

Ще одна відкривається високо в небі. 

Третя — між двома островами, майже над водою. 

На кілька секунд Пороги стають схожі на електричну схему, яку хтось поклав поверх моря. 

Потім дві дуги гаснуть. 

Корабель іде далі. 

Дев’ять островів — це не архіпелаг. 

Це механізм. 

Кожен шматок чорної землі щось тримає. 

Якби все це було в Детройті, половину міста перекрили б конусами, друга половина стояла б у заторі, а хтось у жилеті обов’язково сказав би, що «роботи завершаться до п’ятниці», не уточнюючи року. 

Тут усе працює. 

Мене це майже дратує. 

Я зупиняюся біля величезного плоского каменя. 

За ним ще один. На ньому щось лежить. 

Темна тканина. Вишитий військовий знак, половину якого закриває кров. 

Моргаю. 

Порожньо. 

Дивлюся на свої руки. Пальці чисті. 

Чудово. Тепер мені ще й ввижається всяке. 

Я дивлюся на руки й думаю про батька. 

Ненавиджу мозок. 

Йому достатньо великої води, поганої погоди й десяти хвилин без чужих голосів, щоб дістати найнеприємніше. 

Батько взяв Чорну Цитадель до того, як закон визнав його королем. 

Це факт. 

У Ноктісі я намагалася переконати себе, що «взяв» і «захопив» — різні речі. 

Я підбираю маленький чорний камінь. 

Кручу в пальцях. Кидаю у воду. 

Нічого особливого не стається. 

Приємна зміна. 

— Ти вже двадцять хвилин дивишся на одну протоку. 

Голос позаду. 

Я не обертаюся. 

— Може, вона мені подобається. 

Маршал підходить ближче. 

Я відчуваю це.  

Не магія. 

Тепло. 

Вітер раптом перестає бити мені між лопаток. 

Його тіло перекриває частину потоку. 

Кілька секунд він просто стоїть позаду. 

Не питає. 

Це, мабуть, і є прогрес. 

Раніше він би вже вирішив, що я переохолодилася, і за п’ять хвилин я опинилася б у будинку з чашкою чогось гарячого, не давши на це жодного дозволу. 

Його руки торкаються мене тільки тоді, коли я відступаю на пів кроку назад. 

Одна лягає на талію. 

Друга — нижче ребер. 

Спокійно. 

Без сили. 

Просто обіймає ззаду. 

Я видихаю. 

Ненавиджу, наскільки легко моє тіло впізнає його. 

Я притуляюся спиною до його грудей. 

Маршал опускає підборіддя до мого волосся. 

— Холодно. 

— Спостережливий. 

— Ти не застебнула куртку. 

— І це теж помітив. 

Його пальці знаходять блискавку. 

Я усміхаюся. 

Зовсім трохи. 

Темне волосся сьогодні не лежить ідеально. Вітер витягнув кілька пасм із-за вуха. 

Приємно знати, що хоча б погода не підкоряється йому. 

Трохи далі лунає дитячий сміх. 

До води по камінню біжить хлопчик років чотирьох. Завелика куртка, розкуйовджене вітром темне волосся.  

— Еліане! — гукає жінка зі стежки. — Шапку загубив! 

Він навіть не озирається. Міцно стискає дерев'яний кораблик із червоними вітрилами. 

Мати наздоганяє його біля води. Хлопчик сміється так дзвінко, що навіть вітер не заглушує. 

Вона натягує йому шапку. 

Я всміхаюся. 

Хлопчик присідає біля тихої заводі. Мати тримає його за куртку, поки він обережно опускає кораблик на воду. 

Червоні вітрила здригаються. Кораблик відпливає на кілька сантиметрів. 

Хлопчик радісно скрикує, наче щойно відкрив новий материк. 

І я раптом розумію, що мені тут добре. 

Не просто звикла. 

Мені подобаються ці чорні береги, нестерпний вітер, міста, де демони сперечаються через холодні обіди. 

Навіть це дурне каміння. 

Здається, я починаю любити Пекло. 

Хлопчик просить матір пустити кораблик ще раз. 

І я раптом уявляю іншого. 

Такого самого маленького. З розкуйовдженим волоссям, червоними від холоду щоками. 

Нашого. 

Мого й Маршала. 

Я перестаю всміхатися. 

Господи. 

Я хочу від нього дитину. 

Не зараз. Колись. 

Маршал притискає мене міцніше й цілує у скроню. 

Я завмираю. 

Він же не міг почути? 

Ні. Просто збіг. 

Я накриваю його руку своєю. 

Кілька секунд просто тримаю. 

— Батько мав підтримку? Тоді. Напочатку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше