Іскра. Після

РОЗДІЛ 9 _Пороги_Лілі

«…Кериський мир 2020 року після Вигнання завершив  протистояння Корони й Ордену Попелу. Незгаслі миру не визнали.

Вони не знали, що кілька років серед них жили Окаянні. Спалювали їхніх мертвих, їли за їхніми столами, доглядали їхніх дітей.

У двадцяти трьох містах розправа почалася в одну ніч.

На Нижньому Березі дванадцятеро Незгаслих склали зброю. Їх поставили навколішки перед дружинами й дітьми. Пощади не отримав жоден.

Старшого проповідника Незгаслих прибили до дверей храму, де колись оголошували імена прихильників Каїна, приречених на смерть. Коли вранці прийшли Свідки, він ще дихав.

На міських брамах виставили тіла ватажків Незгаслих. Деякі діти лише тоді дізналися, ким були їхні батьки.

За три дні жоден осередок Незгаслих не відповів на заклик до спротиву.

Королівський наказ не передбачав полонених.

Але й не дозволяв убивати їхні родини.

Окаянні дотрималися обох умов…»

— «Хроніки Великого Бунту», книга V: «Ніч Відчинених Дверей». Обсидіанський список.

 

 

Ноктіс не схожий на місто, яке щойно пережило політичний скандал.

Це перше, що мене дратує. Друге — те, що я взагалі очікувала, ніби політичний скандал має якось виглядати.

Дим. Барикади. Хтось кричить із перевернутого автомобіля.

Людський досвід революцій у мене, очевидно, надзвичайно якісний.

А тут просто починається робочий день.

Ми виходимо із Солвейн-Року через нижню браму. За спиною лишаються чорні стіни замку; попереду, між опорами магістралей, рухаються пасажирські капсули.

Маршал пропонує машину.

— Я хочу пройтися.

— Я почув.

Не «це небезпечно». Не «у тебе немає з собою охоронців».

Навіть трохи підозріло.

Маршал стає зліва від мене. Не попереду.
Я помічаю це. І ненавиджу, що помічаю.

Леон Нерон чекає біля сходів. Поруч — Тиберій Арканум, який прибирає проєкцію з браслета ще до того, як я підходжу.

Учора цей чоловік відрахував мені десять хвилин на збори. Сьогодні, сподіваюся, він не планує визначати швидкість моєї ходи.

— Я хочу побачити місто.

— Ви вже в ньому, моя принцесо, — зауважує Леон.

Ноктіс швидко змінюється за межами старих кварталів. Кам'яні фасади поступаються лабораторіям, прозорим переходам і корпусам, з'єднаним над вулицями. Унизу поспішають на роботу демони.

На площі біля дослідницького центру троє молодих демонів проводять опитування. Над старим дерев'яним столом висить напис:

РОЗПОДІЛЕНЕ УПРАВЛІННЯ: ПРАКТИЧНА МОДЕЛЬ ЧИ КОЛЕКТИВНЕ УХИЛЕННЯ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ?

«За». «Проти».

Хтось дописав третій варіант:

«Залежить від того, хто фінансує дослідження».

— Це законно? — питаю.

— Писати дурниці? — уточнює Леон.

— Сперечатися про те, чи потрібен король.

— Поки не закликають до насильницького повалення влади, так.

— А вчорашній мітинг?

— Ваш батько вислухав вимоги. Натовп розійшовся.

— А ви як до цього ставитеся, графе? — звертаюся до Тиберія.

— До мітингів?

— До того, що люди відкрито сумніваються в монархії.

— Мене більше непокоїло б, якби вони перестали робити це відкрито.

— Чому?

— Поки жителі виходять із вимогами, вони ще сподіваються отримати відповідь. Коли перестають — починають шукати інші способи бути почутими. Більш радикальні.

— І що ви пропонуєте?

— Вислухати вимоги. Відповісти на обґрунтовані. Відхилити решту й пояснити чому. А тих, хто закликає до насильства, судити за законом.

Він робить коротку паузу.

— І ніколи не плутати незгоду зі зрадою, Ваша Високосте. Держава, яка не бачить між ними різниці, сама множить своїх ворогів.

Тим часом дівчина з коротким синім волоссям помічає нас. Випростовується, але не вклоняється.

— Ваша Високосте, хочете проголосувати?

— За що?

— Чи здатна розподілена рада управляти критичною інфраструктурою без єдиного центру остаточного рішення.

— Ні. Я ще не розумію вашої моделі.

Дівчина всміхається.

— Тоді ви тут надовго.

Жінка в робочій куртці зупиняється біля столу. На її рукаві — знак міської транспортної служби.

— Чудова ідея, — каже вона. — А коли троє членів вашої ради проголосують за ремонт, четвертий — проти, а п'ятий піде на обід, хто закриє несправний міст?

— Для аварійних ситуацій передбачено окремий протокол, — відповідає студентка.

— От і почніть із нього. Бо міст тримається не на вашій теорії.

Вона йде далі, не дочекавшись відповіді.

На ліхтарному стовбі бачу щит з рекламою. Підходжу ближче. Зображення обох загиблих - Сайласа і Кейра.

Під ним напис:

"ДВОЄ ЗАГИБЛИХ. ДВІ ПРАВДИ. ОДИН КОРОЛІВСЬКИЙ ВИРОК."

Хтось залишив під стовпом квіти.

А хтось перекреслив обличчя Сайласа й написав:

"Він убив Кейра."

Поряд інша рука дописала:

"А хто дав королю право не чекати розслідування?"

Йду далі.

Батько взяв столицю.

Слова Маршала повертаються без дозволу. Еліан Нерон загинув. Талес Обсидіан загинув.

Три тисячі років ніхто не знає, хто віддав наказ.

Я ненавиджу Маршала за те, що він розповів. Ще більше — за те, що не сказав, у що мені тепер вірити.

Ні. Не ненавиджу.

Дратує.

Безпечніше слово.

— Лілі.

Піднімаю голову й мало не врізаюся в хлопця з трьома чашками кави. Він встигає відступити, але, впізнавши мене, мало не впускає все одночасно.

У науковому кварталі місто стає молодшим. Не будівлі — демони. Вони їдять із пластикових коробок, сперечаються про природу душі біля кавових автоматів.

Леон тим часом розмовляє з техніком через браслет. Відео-панелі розгорнуті перед ним в повітрі.

— Ви неправильно задали межу похибки.

— Ні, лорде. Погляньте на третій стовпець.

Леон вивчає розрахунки.

— Добре. Я неправий.

І завершує виклик.

Біля маленької їдальні висить табличка:

ОБІД: 13:00–14:00 ЗА ЦЕНТРАЛЬНИМ ЧАСОМ. ЛОКАЛЬНЕ ВІКНО: УТОЧНЮЙТЕ НА ВХОДІ.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше