"...Ворожнеча за Кінгшпильський хребет тривала століттями, доки лорд Персі не повернув Кальдеру Фероксу його послів — у семи бочках із медом. У кожній лежала відтята голова.
Кальдер підняв знамена.
За сім місяців він захопив усі землі лорда Персі, спалив їхні замки й стер їхній герб із прапорів та каменю.
Двадцять три роки люди Ферокса розшукували кров Персі по всьому Пеклу. Не залишили ні спадкоємця, ні немовляти, ні того, хто міг би знову назвати себе цим ім'ям.
Відтоді Кальдера Ферокса звуть Чорним Молотом.
Люцифер видав Закон Чорного Молота: «За кров посла, прийнятого під дахом дому, господар відповідає власною головою — навіть якщо він лорд»...."
«Хроніки правління Першого короля». Том II. «Хроніки крові та заліза». Розділ VII. «Чорний Молот». Обсидіанський список
Світло знайоме. Сонячне.
Тонка жовта смуга лежить на старому дерев'яному підвіконні й повільно повзе по стіні.
Я не рухаюся.
За вікном — Детройт. Ще сірий після ночі. Будинки навпроти стоять у ранковій тіні, десь далеко шини шурхотять по мокрому асфальту.
Я знаю цей вид.
Цю стіну. Стару батарею під вікном.
У мене перехоплює подих.
Я вдома.
Думка така проста, що болить.
Виходжу в коридор. Дошка під правою ногою тихо рипить.
Та сама.
У мене виривається короткий, дурний смішок.
Наступаю ще раз.
Рип.
Господи.
Я скучила навіть за клятою підлогою.
Спускаюся сходами.
На кухні горить слабка лампочка над плитою. На столі — чашка із засохлим кільцем кави. Поруч мамина сумка й ключі.
Вона вдома.
Серце починає битися швидше.
Проходжу до вітальні.
І завмираю.
Мама спить на дивані.
Молода.
Настільки молода, що я не одразу впізнаю її.
Волосся зібране абияк, кілька пасом прилипли до щоки. Вона досі в одязі після нічної зміни. Одну руку підклала під голову, друга звисає з дивана.
Навіть не роздяглася.
Просто лягла на п'ять хвилин.
Напевно.
У маминих п'яти хвилинах завжди вистачало місця для двох годин сну.
Я стою й дивлюся.
Хочу покликати її.
Не можу.
Наче мій голос здатен усе зруйнувати.
Підходжу ближче. Тихо, хоча мама могла проспати телевізор, сусідську сварку й сирену за вікном.
На спинці дивана лежить старий плед. Бляклий, м'який від сотень прань.
Беру його тремтячими руками й накриваю маму.
Вона ворушиться, ховає обличчя глибше в подушку.
Не прокидається.
Добре.
Нехай спить.
Господи, мамо. Просто поспи.
Я присідаю біля дивана.
Тепер її обличчя зовсім близько.
Я забула, якою гладкою була її шкіра. Що колись біля очей не було зморщок, у волоссі — сивини, а на руках — шрамів, які з'являться пізніше.
І раптом мені стає соромно.
За всі ті роки, коли я думала, що мама просто мама.
Наче вона народилася дорослою, втомленою жінкою з рахунками на кухні, роботою й дитиною, яка постійно чогось потребувала.
Я ніколи не замислювалася, скільки їй було років.
Чого вона боялася.
Чи вистачало їй сил.
Піднімаю руку й торкаюся її щоки.
Тепла.
Справжня.
У мене перехоплює горло.
— Мамо…
Вона не прокидається.
І я раптом рада.
Бо якщо розплющить очі, може подивитися на мене й не впізнати.
Я нахиляюся й цілую її у скроню.
Лише на мить.
Довше не витримаю.
— Я скучила, — шепочу.
Мама щось бурмоче уві сні.
Не розбираю слів.
Майже сміюся.
Майже плачу.
І тоді нагорі плаче дитина.
Один короткий, сердитий крик.
Потім ще один.
Мама ворушиться.
— Тсс…
Не знаю, кому це кажу. Їй, дитині чи собі.
Плач повторюється.
Я підводжуся.
Нехай мама спить. Вона після зміни, їй потрібно відпочити.
Я сама піду.
Уже прямую до сходів, коли раптом зупиняюся.
Яка дитина?
Плач долинає згори.
З мого поверху.
Дивлюся на сходи.
Будинок той самий, але коридор нагорі чомусь здається довшим.
Піднімаюся.
Перша сходинка.
Друга.
Третя рипить біля стіни.
Я пам'ятаю її.
Ще один крик.
Наприкінці коридору прочинені двері.
Моя кімната.
Ні.
Ще не моя.
Я підходжу й штовхаю двері.
Плач обривається.
Посеред кімнати стоїть маленьке біле ліжечко.
Над ним хтось схилився.
Висока постать у темному одязі. Бачу лише спину.
Обличчя приховане.
Не видно ні рук, ні того, що він робить.
Але я знаю: у ліжечку дитина.
І раптом розумію.
Це я.
Холод проходить крізь усе тіло.
— Гей.
Постать не рухається.
Роблю крок.
— Відійди від неї.
Ще один.
Підлога рипить.
Темна голова починає повертатися.
Я прокидаюся.
Різко.
Повітря врізається в легені.
Рука витягнута вперед. Пальці стиснуті, ніби я намагалася когось схопити.
Темрява.
Ні.
Не повна.
Крізь щільні штори гостьових покоїв Цитаделі Юстиціарія проходить вузька смуга мідного світла. Ранок.
Я лежу в ліжку.
Біла атласна сорочка прилипла до спини.
Серце б’ється так, що кілька секунд я чую тільки його.
Кімната.
Карцер.
Мертве Русло за вікном.
Мама…
Я закриваю очі.
Помилка.
Я притискаю долоню до рота.
Ні.
Не зараз.
Якщо зараз почну плакати — не зупинюся.
У двері стукають.
Один раз. Другий.
— Хвилину!
Сідаю на ліжку, намацую ногами підлогу. Халат звисає зі спинки крісла. Накидаю його поверх нічної сорочки, затягую пояс і йду відчиняти.
Маршал стоїть на порозі, уже одягнений. На обличчі жодних ознак того, що сон узагалі входить до переліку його потреб.
Він не сам.Поруч стоїть літній чоловік.
Високий, худорлявий, сухорлявий. Срібне волосся акуратно зачесане назад. Темний костюм бездоганного крою, на жилеті — невеликий родовий знак. Золотий лев. Обличчя вузьке, із різкими вилицями та глибокими складками біля рота. Його постава настільки пряма, що я мимоволі випростовуюся сама.