«…Коли здригнуться храми, а небеса затремтять від сили, якій немає імені, знай: прийде кров Першого короля.
Не серед вінценосних постане вона.
І впізнає її те, що не схилялося перед королями.
І не буде сили, здатної спинити призначене.
І скінчиться вік, що здавався вічним.
Та чи принесе ця кров визволення, чи стане погибеллю — не відають ані живі, ані мертві…»
— Із безіменного пророцтва, збереженого в усній традиції.
Люцифер залишив по собі державу, поганий почерк і звичку відповідати лише тоді, коли запитання вже встигло когось убити.
Ми шукаємо відповідь другий день.
Принаймні за годинником біля входу.
На північній стіні минуло тридцять сім годин і дванадцять хвилин. Над центральним входом — тридцять сім годин і сорок одна.
Для Ноктіса це не проблема. Це дані.
Юридично місто живе за центральним часом Солвейн-Року, звіреним із коронним еталоном за межами аномальної зони. Решта годинників мають похибку.
Ми на нижніх рівнях Солвейн-Року, в королівській бібліотеці. Колишня резиденція Люцифера. Тепер — технічний корпус академії Арканум.
Замок будували століттями.
Коли останній камінь став на місце, Люцифер наказав відтяти голови всім будівничим. Їхнім дружинам, чоловікам, дітям. Кожному, хто бодай раз бачив креслення.
Зокрема лорду Генріху Солвейну, головному архітектору.
А потім назвав замок на його честь.
Солвейн-Рок.
Хворий виродок.
Після цього Люцифер зник.
Саме тут. У Нотіксі.
Я досі не знаю, що він хотів приховати.
Під Солвейн-Роком — цілі лабіринти: переходи без виходів, шахти, яких немає на кресленнях, замуровані коридори й двері, які так і не вдалося відчинити.
На столах лежать томи Обсидіанських хронік правління Люцифера. Пилюки на них стільки, що можна встановити, коли тут востаннє з'являвся схолар. І, мабуть, винести йому догану.
Більшість хронік зберігається в Чорній бібліотеці в Хітоні.
Я беру зі столу невеликий срібний носій із вигравіюваними назвою хроніки та номером тому. Вставляю в роз'єм браслета на зап'ясті.
Над столом розгортаються напівпрозорі сторінки. Поруч — зміст, дати, перелік імен.
— Центральний реєстр. Підключити джерело.
Проєкція змінюється на перелік розділів із посиланнями на суміжні документи.
Цифрові копії зручні, особливо коли потрібно переглянути кілька тисяч сторінок і не збожеволіти.
Але старий папір іноді повідомляє те, чого немає в тексті.
Наприклад, що сторінку вирізали.
— Ми тут уже два дні, — Гектор сидить на краю архівного столу, хоча табличка біля входу забороняє сідати на робочі поверхні.
Він її прочитав.
Гектор Морн усе життя ставиться до правил однаково: спочатку з’ясовує, хто їх написав, потім — що станеться, якщо він сяде зверху.
Широкі плечі. Темно-багряна перев’язь Вараксів з’їхала за спину, чорна сорочка розстебнута біля горла. За два дні він так і не знайшов часу привести себе до ладу.
На щелепі свіжа подряпина.
В п'ятницю її ще не було.
Помітивши мій погляд, він усміхається. Судячи з виразу блакитних очей, пояснень я не дочекаюся.
Я не питаю.
Якщо причина важлива, Гектор розповість. Якщо принизлива — ще швидше.
Гектор дістає з кишені пласку флягу, відкручує кришку й робить добрячий ковток.
«Чорний жар» — міцний пекельний дистилят із попільної лози, що росте лише біля магмових розломів Сьомого Кільця. Після першого ковтка навіть демони, які пережили не одну війну, починають шкодувати, що вижили.
Гектор п’є нерозбавленим. Стверджує, що це єдиний спосіб пережити дві доби в бібліотеці Люцифера й нікого не вбити.
— Я досі не розумію, що ми, бляха, шукаємо.
Я повертаю носій у комірку архівного стелажа. Тихе клацання. Червоний індикатор змінюється на холодний синій.
— Іди, якщо втомився.
— Я завжди з тобою. Ще з тих часів, коли половина домів Пекла вважала твою голову вдалою заміною коронаційного подарунка.
— Тоді ти менше говорив.
— Тоді в мене було більше занять.
Він простягає руку до срібного носія, що лежить на столі.
— Мені значно більше подобалося трахати з тобою шлюх у будинках насолоди Морвейна, ніж мастурбувати над архівом Люцифера.
— Ти й тоді робив більшу частину роботи язиком.
Гектор заходиться реготом. Грюкає долонею по столу, тоді піднімає флягу в мій бік, ніби збирається проголосити тост.
— Ось. Живий. Я вже почав хвилюватися.
Він відпиває ще ковток, досі посміхаючись.
Я не відповідаю.
На другий рік бунту Великих Домів Станіс Морн, лорд Морнської Переправи, прислав до мене свого третього сина.
Гектор прибув із трьома сотнями списів, шістьма возами провіанту й листом, у якому Дім Морн присягав мені у вічній відданості.
Станіс тримав єдиний укріплений міст на Чорному рукаві Стіксу. Через нього проходив військовий тракт, а без нього моєму війську довелося б зробити багатоденний обхід.
Лист був красивий.
Половина провіанту — отруєна.
Триста списів мали перейти на бік моїх противників, щойно основні сили опиняться на переправі. Станіс збирався замкнути ворота за нашими спинами й залишити військо між двома берегами.
Мені він обіцяв міст.
Моїм ворогам — армію, яка не зможе з нього зійти.
Гектор прийшов до мого намету вночі й розповів усе.
Я наказав його зв’язати.
Він вичитав мене за те, що я не відрізняю зрадника від чоловіка, який ризикнув життям, аби мене попередити. А потім пояснив, що не збирається підтримувати батька, який вирішив замість чесного бою отруїти мене за власним столом.
Гектор був ще тією шльондрою. Порушував обіцянки не пити до світанку, не торкатися чужих дружин і хоча б раз залишити бордель до того, як господар вимагатиме доплату за збитки.
Але слово тримав.
Навіть коли за це доводилося платити кров'ю.