Глава 16

— Я буду в цій сукні, як свинка в рюшиках! — упиралася Анфіса, яка вже пів години намагалася переконати Жанну в категоричній несумісності її та рожевих суконь.

— Не говори дурниць, — обурилася подруга, поправляючи черговий рюш, що закрутився не в той бік. — Ти прекрасна. Ніжна, чиста і свіжа.

Анфіса скептично посміхнулася втомленому відображенню в дзеркалі. Ну так, чиста як перший сніг, неабияк потоптаний дітворою. І свіжа, як садова троянда на сьому добу у вазі.

— Що ти хмикаєш! Подивися ще раз на фотографію цього Аполлона, — наполягала Савельєва, маючи намір узятися за плойку і розпочати акт насильства над волоссям. Ставати перукарем їй би не варто було. Інакше клієнткам довелося б поголовно переходити на перуки.

— У тому й річ, що на фотографії це прям ідеальний чоловік якийсь. Я-то йому навіщо здалася тоді?

Жанна удала, що серйозно задумалася, зачепивши за це подушкою, що вдало підвернулася під руку.

— Ні, ну я серйозно. Подивися на цих претендентів на спільне щастя з такими ж ідеальними дамочками. Три з них уже лежать у смітнику нашого з тобою списку наречених. Ідеальні на сайтах не стирчать. Вони живуть! — у безсиллі вигукнула Анфіса, плюхаючись на ліжко.

— А ти що робиш? — Жанна спантеличено покрутила в руках подушку, що прилетіла в неї.

Красько задумливо обвела поглядом свою спальню. А що вона робить узагалі по життю? Ну, крім того, що гарує як загнаний кінь, щоб зробити ремонт, який навіть сама до ладу не бачить, пропадаючи на роботі. І ще пропускає важливі моменти у житті дочки, створюючи ці самі моменти дистанційно. Може, мали рацію великі тирани, які вважали, що бідним народжувати не можна? Що вони там можуть своїм дітям дати! Любов?..

— Ау! Анфісо, ти тут узагалі? — Жанна поклацала пальцями перед обличчям подруги, повертаючи ту до реальності. — До твого побачення лишилося пів години.

Жінка кивнула, сідаючи на пуфик перед дзеркалом і морщачись, щойно волосся торкнулося руки Жанни. Ще десять хвилин тортур — і внизу на неї чекатиме таксі. Потім ще вечір витерпіти, і можна з чистою совістю їхати додому. От тільки навіщо взагалі тоді все це, якщо заздалегідь думати про зустріч так приречено?

Знову десь неподалік буде ходити такий теплий і такий чужий Вадим. Треба просто зосередитися на цьому, як там його? Невдоволено насупилася, намагаючись згадати ім'я чергового кавалера.

На зустріч знову в кафе погодилася навмисно. Нехай знає цей адміністратор, що парою жестів доброти її не купити! Подумаєш, заступився! Так будь-який чоловік мав би вчинити на його місці. Але ж не чинять, тут же поникла вона.

Однак Вадима на робочому місці, на подив, не виявилося. На кілька секунд вона навіть занепокоїлася, що Мирон вийшов на Вадима і влаштував йому неприємності. Але як би він це зробив?

Бридкі відчуття посилювалися ще й тим, що чоловік, який прийшов у кафе, виявився насправді максимально близьким до зовнішньої досконалості. Фотографія не злукавила. На його тлі Анфіса почувалася сірою мишею в рожевих рюшах.

Вирішивши діяти за виробленим нею ж планом, стала розпитувати залицяльника про роботу, побут, хобі, поступово підбираючись до найважливішого для неї.

— А дітей ви любите?

— Це такі маленькі, що постійно кричать? — усміхнувся чоловік у відповідь, явно вважаючи відповідь вкрай дотепною.

— Це такі гарні, які задивляються на себе у вітрину кав'ярні замість дзеркала, — мило посміхнулася у відповідь.

Нарцис миттєво надувся ображено, поправляючи лацкани піджака.

— Не розумію, до чого ці уколи парасолькою, — насупився, втрачаючи почуття гумору.

— Просто хочу сказати, що це так здорово, коли є продовження тебе. У дітях, я маю на увазі, — з найневиннішим виглядом пояснила Анфіса.

— Мене це поки що не приваблює, — скривився, змахуючи вигадані пилинки на манжеті піджака. — Діти вимагають багато уваги.

— Кому ж її ще віддавати, якщо не дітям?

Адміністратор, що з'явився таки на той момент у залі, змусив Анфісу зіщулитися, бажаючи забитися в найдальший кут. Вадим немов відчув її стан. Не став забирати їхній столик у офіціантки. Але пляшечку вина на свій розсуд як подарунок передав.

Анфіса спалахнула праведним гнівом. Це ж треба! Стояти в іншому кінці кав'ярні й усміхатися як ні в чому не бувало, роздаровуючи дороге вино, коли самого вдома дружина чекає! Він на що розраховує? Чи вирішив, що вона досить вільних поглядів на стосунки?

Красько подивилася на себе збоку. Ну, так. А що він мав подумати? Що не вечір, то новий коханець. Кому вона пояснюватиме, як сильно втомилася від холоду в душі, від самотності й неспокою? А заодно й доводитиме, що зустріч закінчується на відвідуванні цього кафе.

— Ви мислите, як жінка, — докірливо похитав головою тепличний фрукт навпроти.

Анфіса здригнулася, ніби вперше побачила його.

— А повинна мислити, як чоловік? — пирскнула невдоволено.

— Не треба пересмикувати, — роздратовано повів плечем чоловік, геть забувши про хвалене почуття гумору. — Жінка повинна дарувати себе чоловікові! Вона ж, як прекрасна троянда...