Глава 14

— Слухай, ти... — загрозливо прошипів Мирон, подаючись уперед, але не випускаючи зап'ясток Анфіси зі своєї руки. — Не ліз би ти не у свою справу!

— Помиляєтеся, молодий чоловіче, — похитав головою Вадим, м'яко, але впевнено вивільняючи руку жінки й переводячи її ближче до себе.

Налякані офіціантки тільки й встигали стежити поглядами за обома чоловіками, чекаючи остаточної команди про дзвінок. І коли одна з них усе ж почала набирати номер служби порятунку, Мирон здався. Підняв руки в примирливому жесті, відступаючи вбік і розпливаючись в усмішці. Ніби все, що сталося, — лише безглузда, прикра дрібниця.

Вадим проводив його боягузливу втечу важким поглядом. Задумливо глянув на Анфісу, яка стояла поруч і трусилася, як осиковий листок на осінньому вітрі.

— Дякую, дівчатка, відбій, — ніби схаменувшись, кивнув своїм колегам за стійкою. Ті зітхнули з полегшенням і прикрістю одночасно. Яка мелодрама зірвалася!

— Анфісо, що з вами сталося? — неголосно поцікавився рятівник, повертаючись до постраждалої обличчям.

Він зазирнув їй в очі у пошуках відповідей на запитання, що зачіпало набагато більше, ніж ця конкретна ситуація. Жінка насилу ковтнула і розгублено озирнулася в пошуках вільних місць.

Вадим з розумінням кивнув і повів її до улюбленого столика, який для нього тут завжди тримали вільним. Не рахуючи виняткових випадків.

— Хочете що-небудь випити? — уточнив про всяк випадок, допомагаючи їй сісти й накидаючи свій піджак на її тремтячі плечі.

— Воду, будь ласка, — кивнула, старанно стримуючи сльози.

— Що-небудь поїсти?

— Мені шматок у горло не полізе, — слабко посміхнулася у відповідь на виявлену турботу.

Він подав незрозумілий їй знак, і вже за хвилину на їхньому столику стояла пляшечка негазованої води й два кришталево чисті келихи.

— Це, справді, ваш чоловік?

— Це справді мій колишній чоловік, — винувато усміхнулася Анфіса, із вдячністю приймаючи наповнений водою келих і роблячи обережний ковток.

— Чому він погрожував вам? — насупився Вадик.

Анфіса зніяковіло похитала головою.

— Боюся, що я насилу розумію, чого він від мене хоче. Заявився вчора ввечері, хоча ми давно розлучені, і я змінила місце проживання. Здається, зламав замок. Тому що вже був у квартирі, коли я прийшла, — тремтячим голосом відповіла гранично чесно, прокручуючи події в пам'яті.

Вадим дедалі більше хмурився, слухаючи її. Так, із чоловіками їй однозначно не щастить.

— Несе нісенітницю про якийсь сейф, де нібито лежать великі гроші. Які начебто подарував нам тесть у день весілля. І код, і де знаходиться сейф, на думку Мирона, тесть сказав тільки мені.

— Чому він сам не може запитати батька?

— Тому, що той помер, — пониклим голосом пояснила.

— Та вже, ситуація... — задумливо протягнув Вадим. — Ну, із квартирою можна вирішити просто. Сигналізацію поставити. Я пришлю до вас людину, яка усе пояснить.

Анфіса здивовано втупилася на співрозмовника, який взявся одразу ж розв'язувати її проблеми, як власні. Сльози все ж покотилися по щоках. Немов втома душі й розуму були кашею на плиті, що збігала, і яка таки змогла знайти свободу. Дивне відчуття, що комусь на білому світі не байдуже, що з нею відбувається, до такої міри, що людина готова розділити відповідальність і клопіт із нею. Хоча, по суті, до нього все це не має жодного стосунку.

— Скажіть, а чому ви так і не зателефонували мені? — несподівано для самої себе запитала.

Вадим підняв голову, відриваючись від роздумів. Помітивши її сльози, підійшов ближче і присів навпочіпки. Витягнув із нагрудної кишені білосніжну хустинку й акуратно витер нею вологі щоки жінки, яка довірилася йому.

Анфіса дивилася на нього не відриваючись, не вірячи щастю зустріти справжнього чоловіка. І боялася знову обманутися. У ньому. У своєму сприйнятті. Адже може ж бути так, що їй просто хочеться побачити у звичайній і давно забутій світом людяності щось більше й персоналізоване.

— Ви не повірите, — скуто посміхнувся, повертаючись на своє місце.

Анфіса обернулася на слух, міцно стиснувши в долоні хустинку, що залишилася у неї.

— Коли ви пішли з кафе, я все ще був зайнятий. Колега, яка прибирала зі столу, виявила вашу записку мені, серветку...

— Ой, як незручно вийшло, — простогнала, прикриваючи обличчя долонями.

— Не розумію, про що ви, — добродушно посміхнувся він. — Усе дуже навіть чудово. Було б. Але незграбний клієнт примудрився хлюпнути напій саме в бік моєї кишені, куди я й поклав ваш номер телефону.

На підтвердження своїх слів чоловік витягнув із портмоне й акуратно розгладив на столі перед нею ту саму серветку. Анфіса здивовано глянула на чоловіка перед собою. Як багато вона сьогодні дізналася про цю людину такого, що вартувало поваги й навіть захоплення. Хоча б тільки тому чергове безглузде побачення відбулося недаремно.

— Бачите? Дві останні цифри розпливлися, — він зніяковіло знизав плечима.

Витягнув із кишені свій смартфон і глянув на неї з посмішкою очікування.