Розділ 5. Жертва обставин

Неділя, 16:00, Типпет-корт

 

— Ніколи не любив цей район, — пробурчав Райан.

Ленс мовчки глянув у бік маленьких будиночків, що стояли впритул один до одного. Майже скрізь був старий дерев'яний паркан, зроблений, як кажуть, з того, що було. Люди тут житло, в основному, знімали: хтось, усіма правдами і неправдами, заробляючи копійки на двох роботах, копив на будинок, який матиме хоч якийсь вигляд порівняно з теперішнім, ну а хтось просто задовольнявся тим, що є, не особливо сподіваючись на можливість переїхати незабаром, пустивши своє існування на самоплив.

Минулого року Ленс та Райан вже були тут, заарештовуючи вбивцю. Тоді, в одному з таких будинків, п'яний чоловік повернувся з роботи пізно ввечері і, побачивши коханця, що вийшов з його дому, зайшов усередину і в приступі ревнощів зарізав свою дружину кухонним ножем, завдавши безліч ударів. Через шість годин після скоєного злочину, коли алкоголь відпустив його розум, усвідомивши, що було зроблено, той сам викликав поліцію і в усьому зізнався. Коли полiцiя його відвозила, той лив сльози і запевняв, що все було як у тумані, що він не розумів, що робить, що йому неймовірно шкода.

Ленса завжди вражало, чому деякі люди, цілком адекватні у тверезому стані, здатні на подібні речі під впливом великого дозування алкоголю. У юності, ще коли Ленс навчався в академії, на одній із лекцій він почув цікавий термін від професора О'Доннелла, «Ген воїна».

"Ген воїна" бере участь у виробленні нейротрансмітера дофаміну і в поєднанні з алкоголем провокує гормональну бурю агресії. Ген CDH13, зі свого боку, відповідає за розвиток зв'язків між нейронами у мозку. Цей ген грає одну із ключових ролей у виникненні синдрому гіперактивності з дефіцитом уваги. Ті, хто має обидва варіанта цих генів, у тринадцять разів частіше скоюють особливо тяжкі злочини. Якщо додати до генів алкоголь та інші хімічні речовини - рецепт катастрофи готовий. Іншими словами, є частина людей, яким протипоказано пити, і це можна виявити. Ось тільки перевіряють на ці гени дуже рідко, і лише тих, хто вже скоїв злочин. Шкода, дуже шкода. А хотілося б знати, кому не слід пропонувати випити ще по келиху, — розповів тоді класу професор О'Доннелл.

Проїхавши ще один квартал, Ленс виглянув у вікно машини і, побачивши потрібну цифру, повернувся до свого напарника.

— Ось і будинок номер чотири, ідемо провідаємо місіс Грейсон, — після цих слів вони з Райаном припаркувалися на узбіччі, перед цим акуратно об'їхавши дітей, що гралися з футбольним м'ячем, дорога була для них замість поля. Поряд з місцем, де вони припаркувалися вже стояв сірий Ніссан Сільвія дев'яносто п'ятого року випуску.

— Мені здається, я знаю цю машину, — звернувши увагу на номерний знак, сказав Райан, — От паскуда, це ж той проноза, що вічно випитує в Масуди інформацію для своєї газетенки… як там його… Сем… чи Стен… Стів. Точно, Стів.

— Тобто наш азіатський друг і зараз не зміг тримати язика за зубами, — скептично промовив Ленс.

— Тільки зайвої паніки серед населення через витік інформації нам не вистачало, Шеф Роджерс ясно дав зрозуміти, що пресі жодного слова, поки ми хоч трохи не просунемося у справі. Яке ж трепло, знову йому інформацію зливає, і мабуть не просто так.

— Може за квитки на матч, Норіо мені казав, що має зайвий квиток, пропонував піти наступного тижня, — глянувши на дітей, які грають у футбол, Ленс згадав учорашню розмову з детективом Масудою в офісі біля машини для кави.

— От сволота, а мене навіть не покликав.

— Він ще попросив не говорити тобі.

— І ти його послухав? Зрадник! — обурився Райан.

— Ну, я ж кажу тобі зараз!

— Тому що це спливло під час розмови, це не рахується.

— Ти серйозно хочеш зараз про це поговорити? — Ленс уже починав шкодувати, що згадав про квитки. Райан був більшим фанатом, ніж він сам.

Ленс кивнув у бік дверей потрібного будинку. — Дивись, ось і Стів виходить... з якоюсь красунею.

На порозі будинку стояв кремезний хлопець з патлатим рудим волоссям років двадцяти п'яти, він був у бардовій кофті та темних штанях і про щось говорив з господаркою будинку. Поруч із ним стояла темноволоса дівчина десь того ж вiку, у чорній футболці з червоною трояндою по центру та синіх джинсах, у неї був блідий колір шкіри, пірсинг у носі, а на правій руці було набито велике татуювання, цілий рукав, але малюнок було не розгледiти з такої відстані. Ленс помiтив, як Райан подивився на дiвчину.

— Вона тобі в доньки годиться, старий ти збоченець.

— То я для тебе шукаю, — посміхнувшись, парирував Райан.

— Та скільки можна…

— Тсс... дай послухати.

Ленс замовк і прислухався до того, про що говорять журналісти з місіс Грейсон.

— У будь-якому разі, дякую вам за чай і за чудове печиво. Впевнений, нашим читачам буде цікаво дізнатися вашу думку з приводу того, що сталося, — сказав Стів, — а також вашу розповідь про те, яким був ваш покійний чоловік у стосунках.

— Приходьте в будь-який час, юначе, буду рада пригостити вас ще, — підморгнула йому місіс Грейсон, це була дама років сорока, з трохи пропитим обличчям, вона стояла в синьому халаті, а голова в неї була вся в бігуді.

Ленс пробурчав Райану в пів-голоса, — труп її чоловіка ще охолонути не встиг, а вона вже клеїться до першого зустрічного.

— А знаєте, я про це подумаю! Якщо надумаю, то знаю, де вас знайти, — Стів поцілував руку не такiй вже й сумнiй вдовi, а дівчина, що стояла поруч зі Стівом, побачивши цю сцену, стала спиною до них і закотила очі.

Повернувшись у бік Ленса і Райана, вона трохи напряглася, а потім обсмикнула Стіва за рукав.

— Я думаю нам час йти, ще багато справ на роботі. До побачення, місіс Грейсон.

— Я вже міс, люба.

— Так, із позавчорашньої ночі. Ще раз, до побачення, — різко відповіла вона, і ще раз смикнула Стіва.

— Та йду я, Кортні. Що на тебе найшло? — обернувшись до дівчини, спитав Стів.