Розділ 1. Вовк в овечій шкурі

Англія, Ноттінгем, 1999 рік
Субота, 00:30, Кампус Ноттінгем Трента.
 

Ніч у Ноттінгемі лише починалася. Тільки перевалило за північ, і місцеві бари, таверни та клуби продовжували наповнюватися людьми, нічне життя било ключем. Одним із таких місць був клуб Оушен на Грейфрайар-Гейт, вхід тільки для студентів одного з двох столичних університетів: Ноттінгемського та Ноттінгем Трента, можна було туди потрапити ще як "плюс один", якщо пощастило отримати запрошення від одного з учнів.

Елізабет дивом зумiла пережити іспити цього тижня і, незважаючи на те, що попереду був ще цілий тиждень справжнього пекла, вирішила цієї п'ятниці відірватися на повну, адже розрядка просто необхідна після такого навчального марафону. Та й з Генрі хотілося побачитися, їй здавалося, що вони добре порозумілися минулої суботи після того як познайомилися біля улюбленого кафе Елізабет, поряд з яким грав вуличний музикант. Зупинившись на мить послухати його, вони з Генрі зустрілися поглядами, після чого він підійшов познайомитися, а далі все сталося само собою.

Але останні дні були такою рутиною, що часу на потенційного хлопця майже не залишалося, лише жалюгідні півгодинні зустрічі у парку, це й побаченням не назвеш. Вони ж тільки почали проводити час разом, так можна й прогаяти такого красеня через чортове навчання. Ось Елізабет і подзвонила йому одразу після останнього на недiлi тесту та запросила на вечірку. Довго вмовляти не довелося.

"Ще б пак, безкоштовна випивка та чарівна я, – подумала про себе Елізабет, – та й зрозуміло до чого це приведе, якщо Генрі не облажається у процесі. Потрібно дати йому зрозуміти, що зі мною не скучиш".

Вони домовилися зустрітися біля кампусу рівно опівночі, але марафет навести - справа не з простих і, звичайно, вже пів години як Генрі чекав Елізабет, що чепурилася біля входу. Після останнюго, десятого, підходу до дзеркала Елізабет схвально оглянула свою темно-зелену сукню та чорні туфлі, полегшено зітхнула та, нарешті, вийшла з кімнати. Зачинивши за собою двері, вона спустилася сходами на перший поверх і, пройшовши через хол, вийшла через головні двері кампуса.

Генрі стояв за двадцять метрів від входу, спершись на один із ліхтарних стовпів, що були симетрично розкидані по території околиць гуртожитків університету. Повернувши голову до Елізабет, він усміхнувся та спритно відштовхнувся від стовпа. Темно сині штани та біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками дуже йому пасували.

— Як казав мій дід, чарiвну дівчину можна чекати все життя, так чого варті жалюгідні тридцять хвилин, — сказав Генрі, награно роблячи уклін.

Підбігши до Генрі й уперши руки в боки, Елізабет нахилила голову набік і лукаво посміхнулася йому у відповідь.

— Гiднi слова, сподіваюсь, ти пішов увесь у свого діда, — хитро відповіла вона.

— Ну, щодо всього життя не згоден, але тридцять хвилин і справді смішна цiна, коли в результаті отримуєш нагороду в особі такої красуні, — сказав Генрі. Підійшовши до Елізабет впритул, він поклав одну руку їй на талію, а другою ніжно прибрав локон волосся, що впав з її обличчя, потім погладив її розрум'янену щічку і ніжно поцілував.

"Ще пару хвилин таких компліментів і до вечірки ми не дійдемо, — подумала Елізабет, поки тонула в його поцілунку, — “ай ні, тобі доведеться постаратися краще, сьогоднішня ніч буде тобі випробуванням усього життя", — з цими думками вона відсахнулася від нього.

— Ну ж бо, Генрі, ходімо, вечірка вже давно почалася!

— Вибач, я занадто повільний?

— Якщо будеш багато балакати, так я вирішу що вибрала не те вбрання, доведеться повертатися і починати все спочатку! Ох, а й правда, здається мені терміново потрібно приміряти ще пару суконь!

— Все, мовчу-мовчу, — Генрі, посміхаючись, чітко дав зрозуміти, що здається, — ти чудово виглядаєш.

Вони зловили таксі та за п’ятнадцять хвилин опинилися біля клубу. Незважаючи на те, що вже була майже година ночі, нові люди продовжували заходити.

— Бетті, ти прийшла! — біля входу стояли друзі Елізабет, хтось курив, хтось просто стояв зі склянкою. Карен, подруга Елізабет, помахала їй рукою, а потім трохи похитнулася, — а-а ми тут без тебе вже години д-двi не даємо Бармену пе-е-репочинку, — сказала вона трохи тягучим голосом.

— Ахах, вибачте за запізнення, ребзя, ми обіцяємо швидко вас наздогнати, — Елізабет кинула грайливий погляд на подругу, а потім перевела його на Генрі. — народ, це Генрі, Генрі це народ. Познайомитеся пізніше, а нам потрібно терміново до бару й на танцпол, там і побачимося як докурите ... чи що ви тут ще робите, — з цими словами Елізабет схопила Генрі за руку, що не встиг нічого сказати, і вони помчали повз одногрупникiв.

Усередині був справжнісінький аншлаг, і якщо навколо танцполу й на верхньому ярусі було просто багато людей, то на самому танцполі був справжнісінький стовпотвор, студенти сміялися, танцювали, штовхалися, стрибали. Нагорі крутилися диско кулі, а діджей стояв біля пульта та перекрикував у мікрофон музику, підштовхуючи натовп до ще більшого божевілля.

— Йдемо за мною, бар он там, — крикнула у вухо Генрі Елізабет, показуючи пальцем у бік барної стійки, що виднілася за натовпом, з протилежного боку від входу до клубу.

Подивившись на Генрі, Елізабет помітила, що він виглядав трохи напруженим і чомусь хмурився.

— Гей, ти чого? Вибач, що так швидко повела тебе всередину, ще встигнеш з усіма познайомитися, адже у нас вся ніч попереду! — крикнула Елізабет, намагаючись зловити погляд трохи відчуженого Генрі.

— Ммм? Так-так, звичайно, не хвилюйся про це. Я просто трохи втомився за сьогодні, — Генрі ніби знову ожив і, посміхнувшись, глянув на Елізабет, — але я тут, з тобою, треба просто трохи пива для розвантаження.

— Звучить як план! Iдемо, знайдемо тобі пива!

Підійшовши до барної стійки, Елізабет гукнула Бармена, але той буквально розривався від натовпу, який вигукував йому замовлення біля стійки, і показав Елiзабет жестом, що треба хвилинку зачекати.

— І так! — Повернувшись до Генрі, Елізабет запитала, вже не так сильно пiдвищуючи голос, бо тут було німо тихіше, — Важкий день на роботі?

— Так, є таке, багато паперової тяганини, плюс з босом трохи посварився, стресовий день сьогодні.

— Чому ж не сказав, побачились би завтра! Не тягла б тебе у цей дурдом, — сказала Елізабет, у голосі були нотки досади.

— І прогаяти можливість розважитися з тобою на танцполі? Мені не п'ятдесят, я досить молодий, вiриш? — Генрі зробив пару танцювальних рухів і демонстративно глянув на Елізабет, — ну як тобі? Зійду за студента, що прийшов відірватися?

— Ну, тільки якщо за випускника, — Елізабет награно оцінюваючи оглянула Генрі, потім додавши, — випускника, що залишився на другий рік.

— Ох, у самесеньке серце, а воно в мене вже слабке! — Генрі показушно схопився за груди, — після стількох років, Бетті, зовсім мене не бережеш!

Елізабет обійняла Генрі і міцно поцілувала, потім подивилася на нього, посміхаючись, і сказала, — ти в курсі, що всього на п’ять років старше за мене, так?

— На п’ять років і три місяці, якщо бути точнішим, — замислившись, відповів Генрі.

— Ого, тоді це змінює справу, — жахнувшись, Елізабет відсахнулася від нього. Потім захихотiла та додала, — щиро кажучи, з тобою мені дуже добре, — Елізабет гукнув бармен, вона повернулася до Генрi спиною та показала, що їм потрібні два пива.

— Так, мені з тобою теж, — відповів Генрі в пів голосу, але Елізабет не почула, підійшовши до барної стійки і готуючись забрати замовлення.

Після цих слів усмішка в Генрі зникла, оскільки завібрував телефон, він дістав його з кишені, потім відкрив вхідне повідомлення й трохи зблід.

— Все в порядку? — запитала Елізабет, простягаючи Генрі пиво.

— Т-так, просто робота не дає спокою, потрібно якнайшвидше закрити одну справу, — вiдповiв Генрі, видавивши із себе усмішку.

— Ну, тоді швидше пий своє пиво.

Через кілька хвилин вони допили свої напої, тому Елізабет прагнула затягнути Генрі на танцпол.

— Послухай, раніше ніж завтра ти все одно нічого не зможеш зробити, а зараз давай забудемо про всі проблеми, — Елізабет взяла Генрі за руку і потягла.

Це було те, що лікар прописав. Елізабет відразу віддалася ритму, було відчуття, ніби минула ціла вічність із понеділка, кожен день тягнувся просто неймовірно, нарешті можна було розслабитися.

Минуло хвилин десять, грала вже третя пісня, коли Генрі знову поспіхом дістав телефон. Вiн щось прочитав, а потім, очима повними каяття та гіркоти глянув на Елізабет, — Мені так шкода, Бетті! Прошу, пробач мене!

— Що? Про що ти? — Елізабет, не перестаючи рухатися в такт музиці, наблизилася ще ближче до Генрі, а той опустив голову і ніжно провів пальцями її щоки.

Потім різким рухом Генрі притис її до себе. Елізабет відчула сильний гострий біль у грудях. Що це? Що відбувається? Чому у мене в очах темніє?

— Г-Генрі? — Елізабет розгублено подивилася на нього і побачила відчужений погляд колись усміхаючогося та безтурботного хлопця, ніби він був не тут зовсiм.

Вона торкнулася свого живота i через його спину подивилася на свою руку, та була вся в крові. Раптом кімната зникла в темряві, Елізабет перестала розуміти, стоїть вона на ногах чи лежить на підлозі, голоси почали віддалятися. Перед самим кінцем вона знову почула голос Генрі.

— Пробач мене.

Елізабет померла.