Глава 14

Кіра

І тільки лежачи в ліжку, перебираючи подумки події цього нескінченного дня, я зрозуміла, що Ілля так і не розкрив мені всі таємниці. Не розповів про те, які незручності мені загрожують. А можливо, їх і немає?

Кіро, ти така доросла, а досі віриш у казки?

З важким зітханням я витягнула руку з-під теплої ковдри, і потягнулася до телефону, який вже лежав на тумбочці. Кілька хвилин я то набирала, то зтирала повідомлення, добираючи слова, а потім наважилася і просто написала:

" На добраніч, спільнику. Завтра нам потрібно буде обговорити детальний план."

За кілька секунд Ілля відповів:

"Заїду за тобою після ефіру. Підійде?"

Він знає мій розклад? Завтра мій останній робочий день, а потім заслужений тиждень відпочинку. Можна буде виспатися, а не вставати о пів на четверту ранку. Чи ночі? 

Стрілка годинника впевнено повзла до початку дванадцятої. Так, час закруглятися з балачками, інакше жоден грим не допоможе приховати синці під очима.

Швидко написавши, о котрій звільнюся, я поставила телефон на безмовний режим і натягнула на очі маску для сну у вигляді панди. 

Снилася мені якась нісенітниця.

Я терла картоплю, щоб посмажити деруни, у вікно постійно зазирав Антон і питав чи довго ще. Ксюша сиділа на барному стільці, спостерігаючи за моїми кулінарними досягненнями, і голосно хрустіла свіжою морквиною. Остання їй абсолютно не заважала скаржитися на чоловіка і пропонувати підсипати що-небудь Антону в їжу.

Спочатку просто чорний мелений перець, потім перець чилі, а після подруга і зовсім стала кровожерливою і побігла 

 побігла шукати проносне.

Я терла картоплю на тертці і кінця-краю цій муці не було. Після чергового запитання Антона, я була вже майже солідарна з Ксю, але тут у мій сон увірвалася динаміка і сюжет змінився.

Замість подруги в кухню увійшов Ілля. Він упевнено відібрав у мене тертку і вручив її прихильнику дерунів:

- Вона більше не твоя. 

Антон кліпав очима, я теж, а Ілля впевнено взяв мене за руку і повів геть із дому, дорогою вимовляючи:

- Щоб більше такого не було! Отямся, Кіро, його вбити мало, а ти йому їжу готуєш.

- Прокинься, Кіро! - слова з мого сну повторилися, але чомусь приємним жіночим голосом. - Та годі спати! 

З мене зірвали ковдру і я одразу ж підскочила на ліжку. Зпросоння геть забула, що на мені маска для сну, і мало не вмерла від страху, вирішивши, що осліпла.

- Кіра!

Маску з мого обличчя зірвали, попутно боляче смикнувши за волосся. Коли очі звикли до ввімкненого світла, я виявила у своїй кімнаті Віру. 

Сестра нависла наді мною, впершись руками в боки, а мої очі опинилися якраз навпроти її вже досить круглого живота.

- Вер... а ти чого тут?

- Справді! Моя сестра перед весіллям загуляла, а я маю вдома сидіти. Ти зовсім вже? Якого біса, Кір?

Я кілька хвилин мовчки дивилася на сестру, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається. Віра була розлючена, обурена і насилу стримувала гнів. В її теплих карих очах зараз горіло обурення, а ще я помітила сльози.

- Верунь...

Я стиснула її руку і потягнула до себе на ліжко.

- Кір, ну як ти могла  зрадити Антону? Адже він так тебе кохає! Такий сюрприз до весілля приготував і взагалі, якби мій хоч соту частину з підготовки до весілля робив так, як твій Антон, я була б найщасливішою на світі! А цей гарненький футболіст! Ти думаєш він має серйозні наміри? Зробить, що хоче, і кине! А Антон він же...

- Козел! - рішуче закінчила я. Справді, набридло вислуховувати ці дифірамби. - А ще мудила, зрадник і... і... 

Культурні слова не знаходилися, лаятися при дитині я не могла. Віра, ще коли першого носила, повідомила всім, що діти чують світ навколо ще живучи в животі, і якщо хоч хтось скаже щось не те...

- Почекай. Що сталося?

Сестра розвернулася до мене обличчям і чекала пояснень. Мабуть, батьки нічого їй не розповіли, вирішивши, що їхні дівчатка розберуться самі. А я просто закрутилася і не знайшла час заїхати до сестри. По телефону ж таке не розкажеш.

***

На годиннику була друга година ночі. Ми пили на кухні зелений чай. Каву Вірі не можна, та й мені теж, інакше Оксана, наш гример, мене просто приб'є. Пам'ятаючи про лайфхаки співробітниці, я одягла тканинну маску на обличчя, тому чай пила через соломинку.

З боку це, напевно, виглядало смішно, але ні я, ні Віра не кепкували.

- От же козлина! - підсумувала Віра мою розповідь. - А я, дурепа, їхала через півміста, щоб тобі мізки вправляти. Вибач мені, Кір!

- Нагадай мені в тебе ключі відібрати, - пожартувала я, намагаючись підняти зовсім уже занепадницький настрій.

- Ще чого! Хто буде поливати твою герань? 

- У мене її немає.

- У тебе її поки що немає!