Глава 10

Я ламала сухарі й кидала шматочки качкам на воду. Ілля сидів поруч і робив те саме. Ніхто з нас не поспішав заводити розмову, але нам обом було затишно в цьому мовчанні. 

Мені вже так точно.

Я не хотіла компанії, але присутність поруч чоловіка заспокоювала. Мені навіть закортіло все йому розповісти, поділитися. Чомусь здавалося, що чоловік мене зрозуміє і нікому не відкриє моєї таємниці. Дурість, звісно. Довіряти у світі шоу-бізнесу, ділитися потаємним - край ідіотизму. Якщо, звісно, ти не розраховуєш на міцну дружбу, як було в нас із Вельською.

На Мішина я точно таких планів не мала, але бажання нікуди не йшло.

 Можливо, це "ефект попутника"? Не знаю.

- Красиве місце. Як ти його знайшла?

Ілля все-таки вирішив поспілкуватися, і це, думаю, і врятувало мене від необдуманих слів.

Я посміхнулася, згадуючи своїх племінників.

- У моєї сестри двоє чарівних діточок. Вони обожнюють годувати качок. Ось мене і взяли з собою за компанію, відкрили таємницю...

- Так у вас таємний клуб? - пожартував співрозмовник, а я мимоволі зазначила, яка все-таки в нього гарна посмішка і теплий погляд.

Дивно в нашу першу зустріч, він здався мені льодисто-колючим.

- Тепер і я один із вас, - занадто серйозно сказав Ілля, підбиваючи підсумок.  

Не втримавшись, я засміялася і він теж.

- Я, коли був маленьким, теж любив годувати качок. Ми жили в невеликому містечку. У ньому був тільки один парк, і мамі доводилося їхати майже півгодини автобусом, щоб відвезти мене туди. Пам'ятаю, що весь тиждень із передчуттям чекав вихідних.

- У мене так само було з картингом. Заради нього я відвідувала ненависні уроки танців, а пізніше ще й музичну школу. Мама дуже сильно хотіла зробити з мене добропорядну дівчинку, а не пацанку в рваних джинсах, картатій сорочці і руками, забрудненими машинним мастилом.

- Судячи з того, що я бачу, їй усе вдалося.

Дивно, але Ілля казав це не з насмішкою, а як комплімент. 

Я мимоволі трохи поправила сукню.

- Вона буває до біса впертою. 

- І це у вас родинне...

Ми переглянулися й усміхнулися одне одному. Дійсно, родинне.

- Ти теж вельми впертий, - не могла змовчати і я.

- Винен, - легко погодився чоловік і кинув черговий шматок хліба у воду.

Качки підпливли до нього і стали жадібно клювати. Я підкинула їм ще частування, і кілька хвилин ми просто сиділи й дивилися, як птахи їдять.

- Тебе підкинути кудись? Твоя машина, як я розумію, все ще в ремонті.

Я замотала головою:

- Ні, дякую. Хочу ще посидіти тут.

- Потрібно подумати?

- Дуже, - зізналася я.

Ілля пильно подивився на мене, немов хотів побачити наскрізь.

- Я можу тобі чимось допомогти?

Сумна усмішка торкнулася моїх губ, і я похитала головою:

- Ні. Єдина людина, яка може мені допомогти - це я сама.

- Розумію і не буду заважати.

Чоловік піднявся з лавки і навіть зробив кілька кроків убік, але потім повернувся:

- От якщо все ж таки потрібна буде моя допомога - телефонуй.

Мені простягнули звичайнісіньку візитівку: білий шматочок картону з логотипом команди і інформацією чоловіка.

- Ти тепер мій рятівник?

- Ми тепер в одній команді. Забула про таємний клуб?

Ми розмовляли жартома, але я була вдячна Іллі за простягнуту руку дружби і тверде чоловіче плече. Я не звикла поводитися так по-дитячому з іншими людьми. 

- Дякую.

Ілля пішов, а я все сиділа на лавочці, вдихала аромат гліцинії.

Як же добре!

Думати про Антона зовсім не хотілося, але ховати голову в пісок і надалі не слід. До весілля залишилося трохи більше двох тижнів. Потрібно зателефонувати в агентство, скасувати все, вислати всім запрошеним вибачення і якісь пояснення, про які й думати я зараз не могла. При одній тільки думці ставало дуже гірко на душі.

А ще я розуміла: ці хвилини біля ставка з качками, крихтами хліба - останні спокійні миті. Щойно я повідомлю всім, що розлучаюся з Антоном, почнеться справді спекотна пора.

Тому мені так хотілося насолодитися тим, що в мене зараз було.

***

Кіра

У будь-якому починанні найскладніше - це перший крок. Мені здавалося, що я йду в прірву. Навіть не йду, стрибаю з розбігу. 

Але відступати було нікуди - я вже сиділа на дивані в залі в батьків. Мама з тривогою чекала від мене якихось пояснень, сама себе заспокоюючи:

- Нервувати перед весіллям - нормально. Я теж нервувала, пам'ятаєш?