Шлюб з туманом

Розділ 8. Туман на шкірі

Три дні я була чемною.

Варила, мила, розкладала. Вранці казала «добридень» стелі, ввечері «добраніч» дверям. Хліб пекла вчасно, відвар ставила під двері, а порожній глечик знаходила на тому самому місці. Він не питав про нитку. Я не питала про Килину. Ми говорили про воду, про сніг, який уже раз упав і розтанув, про книгу, де в кінці ніхто не вмирає. Ніби нічого не сталося.

Саме тому я вирішила йти.

Не з образи й не зі страху. З того, що називають розрахунком, коли рахувати лишається тільки власні помилки. Килинин лист. «Не вір». Корній, що обмацує нашу хату в пошуках зошита. Мати, яка їздила в цей дім і не сказала нікому нічого. Усе складалось в одну картину, де я була травою на чужому городі: посадили, коли треба, зірвуть, коли визріє.

Я лишилась би. Якби не нитка.

Так, нитка. Та, що я зав'язала на клямці. Вона пішла по гаті, як пішла б по руці, а тоді я вперше збрехала людині, яка не збрехала мені жодного разу. Я лежала ночами, слухала його дихання по той бік дверей і відчувала, що в мені росте щось гниле. Мати казала: брехня, як цвіль, спершу пляма, потім стіна. Я не хотіла бути стіною.

А якщо я піду, не буде й цвілі.

Така була логіка, і вона здавалась мені залізною. Я не думала про те, що залізо ржавіє.

Торбу я збирала вдень, коли дім чомусь замовк так тихо, що чула власні кроки. Змінна сорочка. Хустка. Гребінь Мар'яни: я мала віддати його Оксані, і ця обіцянка була єдиною цеглиною, на якій стояла вся моя втеча. Два листки з-за пазухи. Згорток із подвійним вузлом, який я зняла з найвищої полиці й не розв'язувала. Кошик лишила: він був важчий за мою рішучість.

Увечері я пекла хліб. Спекла два: один на стіл, другий у торбу. Дім нічого не казав.

Він прийшов о своїй порі.

— Добрий вечір.

— Добрий.

— Ти бліда сьогодні. Я бачив у вікно.

— Втомилась.

— Я можу не сидіти.

— Сиди.

Я не знала, чому сказала це. Мабуть, хотіла, щоб він був тут, коли я піду. Щоб не лишати двері порожніми.

Він сидів. Говорили мало. Він питав, що я читала в травнику, і я розповіла про проскурняк і липовий цвіт. Я питала, чи він завжди читає ті книжки, що лежать у кріслі біля вікна, і він відповів: «Ті, де нічого не болить». Ми засміялись обоє, тихо, обережно, ніби кожен ніс повну склянку.

Опівночі я сказала: «Добраніч».

— Добраніч, Ярино.

Я лягла. Заплющила очі. Слухала.

Він сидів. Дошка під його вагою рипнула, коли він змінив позу. Далі довго нічого. Потім кашель, один раз, глухий, затиснутий у кулак. Потім тиша.

Я рахувала подихи. Двісті. Чотириста. Шістсот. Вони не змінювались: рівні, довгі, повільні. На восьмисотому я зрозуміла, що чую не дихання людини, яка чекає, а дихання людини, яка спить.

Він заснув. По той бік дверей, на підлозі, сидячи спиною до дошок.

Не знаю, що я відчула. Вдячність? Сором? Бажання встати й відчинити двері й подивитись? Я лежала, дивилась на смужку світла, що тремтіла від його дихання, і думала: якщо я залишусь, ми будемо спати так довго, довго, довго. А потім він розчиниться в тумані, і я не побачу його обличчя ні разу.

Я встала.

Одягнулась у темряві, не запалюючи свічки. Накинула кожушок, який дім видав мені в першу ж морозну ніч. Взулась. Торбу закинула на плече й відчинила двері в коридор. Не рипнули.

Коридор лежав чорний, довгий, мертвий. Я йшла вздовж стіни, торкаючись плечем дошок, і чекала, що дім скрикне, застогне, потягне мене назад. Дім мовчав. Східці під ногами були теплі, як хліб, що тільки вийшов із печі.

У передпокої дзеркало стояло під сірою тканиною. Я не підняла її. Не хотіла бачити, що там.

У кухні жар у печі тлів червоним, і при цьому світлі я побачила стіл.

На ньому лежав згорток. Хліб у рушнику, перев'язаний шнурком. Поруч глиняна фляга, закорковане горлечко, ще тепла на дотик. І клаптик сукна, складений удвічі: для рук.

Я зупинилась.

Дім знав. Не питав, не відчиняв дверей, не стогнав. Він зібрав мені в дорогу, як збирає мати, коли дитина йде в поле: хліб, воду, тепло.

Горло стиснулось так, що не вдихнути.

— Я не тікаю, — прошепотіла я. — Я лише хочу побачити Лесю.

Тиша.

— Я повернусь.

Тиша. Тільки в печі тихо ворухнулась головешка.

Я взяла хліб. Взяла флягу. Сукно обгорнула навколо шиї. Сказала: «Дякую», і не розібрала, кому: дому чи тому, хто спав на підлозі за дверима, нагорі.

Двері на подвір'я відчинились без скрипу.

Холод вдарив у обличчя, як долоня. Подвір'я лежало під тонким шаром інею, біле, як розстелена скатертина. Бузок стояв чорний. На півнебі висів місяць, неповний, обгризений з одного боку, і крізь туман його видно було лише як мутну пляму, схожу на дірку у хустці.

Я пішла до воріт. Мерзла земля хрустіла під чобітками, і кожен звук здавався мені викриттям. Біля клямки зупинилась. Поклала долоню в рукавиці на залізо.

Шрам спалахнув.

Туман розступився. Тільки цього разу не на довжину руки, а ширше, на півкроку, ніби чекав. Відкрилась гать: колоди, вкриті інеєм, дошки, стовпи зі стрічками, які за ніч стали жорсткими, як папір.

Я вийшла.

Ворота зачинились за мною самі, без стуку.

Гать була довга, довша, ніж на возі. Я йшла по ній, і дошки під моїми ногами не рипіли: вони мовчали, як мовчать ті, хто слухає. Праворуч і ліворуч лежало болото, чорне, вкрите тонкою кіркою льоду, з крижаними голками по краях очерету. Дихати було важко. Повітря пахло торфом і чимось іншим, солодким, як гнила груша.

Мати вчила: де болото мовчить, там воно слухає. Я йшла й пам'ятала це кожним кроком.

Мені було вісім, коли мати вперше повела мене по журавлину. Серпень, спека, комарі такі, що дихати треба крізь хустку. Ми зайшли на край болота, туди, де кінчалась осока й починалась багнюка. Мати поставила мене на твердий горбок і сказала: «Стій». Сама зробила крок у мох. Мох прогнувся під нею, потім витримав. Вона зробила другий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше