Розділ 1. Жереб

Туман прийшов в Осоку на Покрову, як приходив дев'ять осеней поспіль. Він не налетів і не впав. Він піднявся з болота, ліг на очерет, переліз через вербовий тин і потік вулицею. О пів на четверту ми ще бачили церкву. О четвертій зникла дзвіниця. О чверть по четвертій я не бачила власного порога.

Я стояла біля криниці з відром і слухала, як сусіди зачиняють віконниці. Кожна хата стукала по-своєму. Мирон-коваль гупав, ніби забивав цвяхи. Параска з сусіднього двору клацала защіпкою тихо, як миша. Туман любить тих, хто мовчить. Так казала мати.

Параска стояла з того боку тину, з засувом у руках. Вона не клацала ним, а тримала, наче забула, що з ним робити.

— Ярино, — сказала вона. — Ти чого надворі?

— Воду брала.

— Води вистачить до завтра. Іди в хату.

— Туман ще не дійшов до нас.

— Дійде. — Вона ковзнула поглядом по хаті, по Лесиному вікну, по мені. — Мою Софійку я в погріб відправила. Нехай сидить, поки не покличу. Ти Лесю теж не випускай. Їй шістнадцять.

— Нас не візьмуть. Ми травницькі. Мати казала…

— Мати твоя багато чого казала. — Параска зачинила защіпку, і звук вийшов сухий, як тріск. — Не мали й ті дев'ять, а вони пішли.

Вона зникла в хаті, не попрощавшись. Мені здалось, що вона просила пробачення, а я не почула.

Леся вибігла з хати без хустки й вхопила мене за рукав.

— Корній на майдані, — сказала вона. — Кличуть усіх.

— Щороку кличуть.

— Цього разу кличуть і дітей.

Їй було шістнадцять, і вона чула раніше за мене. Я поставила відро на цямрину й витерла руки об фартух. Ліва долоня пекла, ніби я тримала розпечену цеглину. Мати казала, що це слід від печі: мені було пів року, я повзла до жару, а вона відвернулась на хвилину. Шрам мав форму тонкого листка з жилкою посередині. Взимку, влітку, в дощ він залишався холодним. Гарячим ставав тільки в туман.

Тоді я не питала чому.

Ми пішли на майдан.

Майдан у нас: витоптана земля між церквою й криницею, посередині дуб. Під дубом лежить камінь, на камені щороку стоїть староста. Люди зібралися колом: чоловіки позаду, жінки попереду, діти між спідниць. Туман стояв разом з нами. Він заповзав під ноги, пахнув торфом, мокрою корою і чимось солодким, як надгниле яблуко.

Я знала всіх. Мирона з ковальськими руками. Параску, яка тримала чоловіка за рукав. Стару Гафію, глуху, що чула все. Оксану Кравчиху, яка стояла осторонь. Її Мар'яну віддали в третю осінь. Оксана приходила щороку на те саме місце й дивилась у бік гаті.

Ми не завжди так жили. Раніше туман брав кого хотів. Хлопців, що пішли по рибу. Старих, які вийшли у двір по дрова. Мого діда, що пішов на гать за журавлями і не повернувся. Потім Корній поговорив із тим, хто живе за болотом, і туман погодився на одну дівчину в рік. Одну. Тоді він не ступав у хати, а діти виходили на вулицю без страху.

Дев'ять осеней, дев'ять дівчат у білих сорочках, дев'ять возів до гаті. Жодна не повернулась. «Заміжні не вертаються», — казав староста. Останню, Варвару, повезли минулої осені, за тиждень після того, як я поховала матір.

Мати померла вранці на Покрову. Я знайшла її в ліжку з гілочкою полину в долоні. Лікар із райцентру написав у папері: серце. У матері було серце, як у коня.

Мирон посунувся, звільнив мені місце поруч.

— Стань тут, Ярино. Ззаду Леся нічого не побачить, — він кивнув на неї.

— Дякую, дядьку Мироне.

— Не дякуй. — Він говорив, не повертаючи голови, голосом, яким розмовляв біля ковадла. — Я до твоєї матері ходив, коли жінка слабла. Грошей вона не брала. Яйця взяла. Я пам'ятаю.

— Я знаю.

— Те й кажу: пам'ятаю.

Гафія протиснулась крізь натовп і вчепилась мені в рукав. Очі в неї були мокрі й білі, а голос, як у всіх глухих, мав гучність власного світу.

— ОДАРЧИНА ДОЧКА?

— Так, бабо Гафіє.

— ЗА ТОБОЮ ТУМАН ХОДИТЬ!

Мирон засичав. Кілька облич обернулось.

— Тихо, бабо, — сказала я.

— ЯК ЗА МАТІР'Ю ХОДИВ! — Гафія стиснула мій рукав так, що затріщала тканина. Потім відпустила, ніби й не чіпала, і розчинилась у натовпі.

Мирон видихнув крізь вуса.

— Вона стара. Говорить, що в голову прийде.

Він не дивився на мене. Я не дивилась на нього.

Корній стояв на камені. П'ятдесят вісім років, борода кольору попелу, шапка в руках, чоботи в багні. Голосу він не підвищував. Йому цього не потрібно було.

— Я іду, — сказав він. — Ви чекаєте. Так було, так буде.

Він запалив ліхтар від церковної свічки, зійшов з каменя й пішов до гаті. Туман замкнувся за ним на третьому кроці.

Ми чекали.

Я рахувала подихи. Двісті. Чотириста. Леся тримала мене за пальці, і кістки хрустіли. Біля мене хтось молився шепотом, із середини слова, ніби починав не з початку. Раз із гаті долинуло щось схоже на голос. Мирон перехрестився. Дитина заплакала й одразу затихла: мати затулила їй рота долонею.

Мені було дев'ять, коли я спитала про шрам удруге. Перший раз повірила в піч. Удруге вже ні: піч була висока, з заслінкою, і немовля до неї не доповзло б.

Мати сиділа на кухні й перебирала звіробій, відділяючи квітку від стебла. Голови вона не підвела.

— Чого питаєш?

— Піч далеко від підлоги.

Вона відклала пучок. Взяла мою руку, розкрила, провела великим пальцем уздовж листка. Її шкіра пахла чебрецем і димом.

— Це не від печі, — сказала мати. — Але більше я тобі не скажу, поки не виростеш.

— Чому?

— Бо ти дев'ятирічна, а правда тяжка. — Вона стиснула мої пальці в кулак і накрила своїми. — Слухай. Тебе туман не торкне. Ніколи. Що б казали, що б робили, що б не приходило. Запам'ятала?

— Запам'ятала.

— Скажи ще раз.

— Мене туман не торкне.

— Добре.

Вона повернулась до звіробою. Руки в неї тремтіли так, що квіти розсипались, і вона збирала їх по одній.

Мати жодного жеребу не пішла на майдан. Лишалась удома, стояла біля вікна з долонею на склі й дивилась на туман. Я думала, що вона не любить натовпу. Під дубом, серед тиші, я подумала інше і одразу злякалась власної думки.