«Чому поезія Шевченка досі викликає страх і заборони на тимчасово окупованих територіях України?»

«Борітеся – поборете, вам Бог помагає!» – якось Шевченко сказав ці слова. Цей девіз надихає людей на віру в перемогу, тому Росія намагається задушити його слово. В кожному творі поета ми бачимо, що він не просто жалівся на складну долю, а завжди й без зупину закликав боротися за рідну Неньку. У «Заповіті» й «Кавказі» ми дуже добре бачимо чітку інструкцію супротиву проти цієї бездушної системи, в яку загарбник нас затискає. А його рядки «…І вражою злою кров’ю волю окропіте» для окупантів — це пряма загроза, адже Кобзар чітко вказує, що свободу здобувають у бою, якою б не була його ціна. 

Ще змалечку кожному українцю через мультфільми та контент у соцмережах ворог намагається нав’язати та навчити, що ми з ними «один братський народ». Недаремно Святе Письмо каже: «Бо повстане народ на народ, і царство на царство… І видасть на смерть брата брат» (Євангеліє від Марка 13:8–12). Російська імперія ще споконвіку намагається довести світу, що України не існує або що вона лише «доповнення». Та Шевченко радикально розвіяв цей міф ще в ХІХ столітті. Через кожне його словечко серце стукає все сильніше, щоб не втрачати надію і боротися далі, а душа кричить, благаючи спокою на цьому світі, аби ці нахаби від нас відстали. 

У посланні «І мертвим, і живим…» Шевченко застерігав від сліпого копіювання чужих рядків життя: «В чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає». Він показує усім, що в нас зовсім інший менталітет, заснований на прагненні до волі, а не в рабській покорі царю чи диктатору. Дуже шкода, що на окупованих територіях наше майбутнє дуже рідко чує ці слова. Обурює ще більше те, що Росія непомітно перетворює їх на «кріпаків». 

Та з якою силою і прагненням ворог не намагався б вбити тіло, душі наших рідних залишаються незламними. Як боляче згадувати, скільки полягло наших земляків. Боляче думати, бо розриває серце, що сім’ї не зустрінуть своїх близьких людей, не побачать, не зможуть обняти, не скажуть, наскільки люблять їх… вони, ви, я… Через це ми повинні зберегти душі, які ще готові боротися, щоб тіло не виконувало накази цієї ієрархії зла. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле…». Це пробачити важко, майже неможливо. Але тільки Господь їм суддя. 
Росія розуміє: якщо їхні «майбутні раби» слухатимуть ці слова, то їхні зусилля щодо смерті українського духу стануть марними. Але ми — народ, що не здається, ми повернемо наші землі і ще живих людей, ми будемо боротися до кінця. Адже перемога за нами!