Оля перевела подих. Відкинулась на спинку стільця. Раптом згадалось, чому вона так не хотіла, щоб до неї залицявся Макс, хоча сусідки по під'їзду щоразу, як його бачили, по кілька днів поспіль шепотілись: «та в нього такий джип!»… або: «Ви його туфлі помітили? От точно, з бутіка!». Ще й радили: «Оль, не будь такою наївною, він би не їздив до бабусі так часто, якби тобою не зацікавився! Не впусти свого щастя. Будь розумнішою, усміхнись, чи що… оченятами поведи, ну ото, як в «За двома зайцями»!».
Але оці фразочки, які він кидав дівчатам на ходу… «Розслабся, бейбі!» або «Ну ти гаряча чіка! Що робиш ввечері?». А одного разу Макс накричав на кур'єра пошти, бо той, бачте, заважав йому своєю машиною.
Когось це не чіпляло: подумаєш, він же ще молодий, подорослішає. Та Олі якось навіть не хотілось потрапляти йому на очі. Як бачила здалеку його машину, йшла десь в обхід.
Вона перевела подих і продовжила читати.
«Тітонька Жюлі приходила сюди, приносила шиття, яке їй давала мадам Герен. Ми побачилися мельком, і тітонька прошепотіла мені на ходу:
- Люсіль! А я познайомилася з новим сусідом. Його звати Поль Готьє… майор Готьє! і, до речі, він ще не жонатий.
Я тільки кивнула, сказала, що в мене багато роботи, і поспішила далі».
«Мене інше хвилює! Була Тереза, з якимсь дорученням. Забігла лише ненадовго, навіть не сідала… і розповіла, що Маргарита сюди більше не повернеться. Невже вона так сильно хвора?
Мені її так жаль… вона ж ще зовсім молода!».
«Пан виїжджав на полювання разом з імператором. Коли приїхав додому і піднімався сходами, трохи кульгав. Огюст каже, що невдало зіскочив з коня. Чи то кінь чогось злякався, чи то панові в голові запаморочилось, бо та стара рана, ще з Італії, ще дає про себе знати.
Мені на очі навернулися сльози. Я навіть відвернутися не встигла.
А Огюст поплескав мене по плечу і сказав:
- Дитино, та не бійся, все з ним буде гаразд! Це минеться, - і хрипло засміявся: - Знаєш, що імператор йому сказав? Сказав, що тепер він буде сидіти вдома, дітей няньчити! Якщо вони жартували, значить, все добре.
Пан і правда часто буває в тому крилі, де кімната дівчаток. Але мені і таким, як я, в дитячу не можна. Мадам Герен заборонила, сказала, що в маленьких своя прислуга, няні знають, як правильно з крихітками.
Я тільки раз бачила, як пан сидів з Жозефіною в бесідці і чула, він читав їй казку. Я не розібрала самих слів казки, лише його спокійний голос.
Дівчинка дуже на нього схожа, в неї таке ж золотисте волосся і в'ється так само, крупними кучерями.
А в кого Констанс, я не знаю, бо вона ще зовсім маленька, і її я бачила тільки пару раз і здалеку.
Не можу собі уявити, як би в мене були свої діти».
Далі був закреслений цілий абзац, і чорнило розплилось від сліз.
«Якось ми з Катрін були на ринку, і зустріли тітоньку Жюлі. Майор Готьє допомагав їй нести важкий кошик. Чути було, як скриплять колеса возів і кричать торговці. Я привіталась, і тітонька улесливо мовила:
- А це, мсьє, моя племінниця Люсіль, я вам про неї розповідала. Вона служниця в домі генерала Жюно. Хороше місце, платять добре…
Але коли майор Готьє почув про пана, презирливо скривив губи. Повільно оглянув мене згори вниз.
- Було б чим пишатися, мадам Роше! Невисокого польоту птиця цей ваш генерал.
Катрін аж охнула і рот долонями затулила, а я прикусила губу і відступила на крок. Це вперше при нас хтось так говорив про пана. Хіба ж так можна?
Пишу це, і досі серджусь! Пан так давно дружить з імператором, і щоб якийсь майор про нього казав… та хто він такий?!
Тітонька знов глянула на мене, ото так, як тоді, коли вперше привела до мадам Герен. Тоді видихнула:
- Ну а все ж… платять добре. Коли служниці з дому виходили заміж, пан генерал давав щось до посагу.
Майор Готьє підкрутив вусики.
- Та так, от я чув, офіцери з штабу маршала Даву постійно сміються, що генерал так грішми смітить, наче вони йому в руки з неба падають.
- Майоре! – тітонька боязко оглянулась. – Як не як, нам негоже про панів судити. А племінниця моя хороша дівчинка, роботяща.
Ми з Катрін попрощались і поквапились. Уже за рогом обидві видихнули. Вона потім ще довго обурювалась, як цьому майору взагалі нахабства вистачило говорити про пана і гроші.
Вона ж теж наша, з Бургундії. Пан їй і її мамі віддавав речі в прання ще до того, як одружився і купив дім… хоча тоді ще жив на квартирі, і до призначення губернатором йому не те щоб багато платили. Але побачив, що праля вдова і бідує... і cказав приносити все саме до неї.
Тож Катрін розізлилась, і навіть мадам Сімон розповіла! Та нарізала овочі, і навіть не зупинилась, тільки ніж глухо клацав об дошку. Пробурчала:
- Всяка птаха своє болото хвалить! Он візьми цукерку, няня принесла цілу жменю, сказала, що малій не сподобались».
«Як я прийшла до тітоньки, майор вже був там. Я аж спинилася на порозі.
Він звелів, щоб їм з першого поверху принесли каву. Схоже, в пансіонаті йому догоджали.
Тітонька Жюлі пила маленькими ковточками і робила вигляд, що їй смачно. Це ж по-панськи! Хоча я знаю, що кава така гірка!
Він сидів на стільці, розвалившись, наче господар, і, коли тримав чашку, відставив мізинець в сторону. Я одразу згадала, що Маргарита мене вчила ніколи так не робити, бо це негарно. Але прикусила язик і нічого не сказала.
Тітонька одразу посунулась, щоб я змогла сісти на ліжко поряд з нею. Майор стиснув губи:
- Ех, так, тіснувато в вас, мадам Роше... ну, та якби ми поріднилися, переселив би вас у краще місце.
Вона кивнула і продовжила мене розхвалювати, як і в ту зустріч.
- Моя дівчинка така хороша, руки золоті... бачите мої домашні туфлі? Вона в'язала.
Я потягнула і зім'яла пальцями рукав.
Майор зробив ковток кави і кивнув.
- Добре, дуже добре. Знаєте, мадам, в мене після Італії так ноги мерзнуть... ми ж там постійно були в холодній воді і в болоті.
#2063 в Любовні романи
#53 в Історичний любовний роман
#26 в Історичний роман
Відредаговано: 30.09.2026