49

«До мадам Герен постійно ходять нові люди… я тільки й чую кроки на першому поверсі, і як скриплять двері, як хтось боязко вітається в передпокої. І, бува, наглядаю за Ежені, щоб вона займалася шиттям, а не шукала нагоди виглянути і подивитися, хто там. Скільки я їй казала, щоб ходила плавно, а вона все одно летить, стрімко, от наче чайка за здобиччю! Зачіска збивається. 
Правда, і мені самій цікаво…
Пан купив маєток за містом, і туди набирають прислугу. Економкою в тому домі буде Івонна! Мадам Герен сама поговорила з пані про неї, і тепер вчить її, як вести книги, як говорити з торговцями… і як приймати служниць, теж.
Базіль з Жанною тільки переглянулись, як це почули. І Базіль трохи насмішливо прошепотів: «Бо якби мадам Герен так не зробила, Івонна її рано чи пізно вижила б з місця, вона така, давно вже хоче забратись повище». Я затулила рот долонею, щоб не засміятись. 
Ще я чула, що пані-матінка приїде в гості в той новий будинок… та цього разу зі своєю прислугою, з дому, і ще при ній буде жінка, яка раніше у лікаря служила і знає, як допомагати хворим, раптом що. 
Якось пан читав листи з дому, і був дуже сумний. Ходив по кабінету, так і не випускаючи лист з рук… папери і карти лежали на столі, але він їх не чіпав. 
Я якраз подавала каву, то чула, як він сказав мсьє Фіссу:
- Навіть не знаю, чи хочу я просити імператора, щоб дозволив мені їхати з ним, раптом Австрія знов… чи все ж мені краще бути тут… бо раптом мама захоче мене побачити, а я буду десь далеко!
Мсьє Фіссу зламав печатку на конверті, розгорнув якісь повідомлення, якийсь час помовчав, тоді підняв голову.
- Поки що навряд чи… будемо сподіватись на краще.
Я поставила тацю на вільне місце на столі і тихенько вийшла, поки мене не побачили.
Мені так не хочеться, щоб була війна і він їхав! І знову так шкода його…
А ще мені постійно сниться один і той же сон, що я отримую лист з траурною чорною смужкою. 
Від цього мені ще тривожніше, бо нема нікого, хто міг би написати лист мені. Я прокидаюсь і довго не можу заснути».

«Пані житиме за містом, бо отримала місце в почті імператриці-матері! Пан тільки приїжджатиме до неї, добре, що хоч їздити недалеко. 
Вона забрала з собою мадемуазель Маргариту і всіх служниць-корсиканок. Тож і Тереза поїхала, і в нас знов нова праля. Хороша така дівчинка, тиха.
Маргариті все гірше і гірше, але я молюсь за неї і думаю: може, за містом їй буде краще? Все ж свіже повітря, квіти… а Маріетта казала, в тих краях і сосновий ліс недалеко, гуляти там дуже корисно».

«Дуже втомилась, очі злипаються, але запишу одразу, бо це така новина! Коли я ходила до публічної бані, то бачила Луїзу! Я її спершу навіть не впізнала, бо вдягається вона тепер майже як панянка. 
Вона тепер працює біля чоловіка в театрі, шиє і перешиває костюми актрисам. А один раз навіть вийшла на сцену, звісно ж, без слів, просто не було кому зіграти тінь. То Теодор попросив її закутатися в біле і пройтись. Та новина не в тім…
Сесіль теж там! Вона втекла від свого старого чоловіка з декоратором. І живе невінчаною жоною. 
Луїза мені розповіла, але сказала, нікому з наших не казати, бо ще мадам Герен почує, то мені ж самій буде непереливки.
Я все думаю про те, що Луїза про неї розказувала… Сесіль народила дівчинку, але дитинка через кілька днів і померла, чоловік дуже розізлився, бив, забороняв їсти, казав, що свій хліб вона не відпрацьовує, навіщо йому хвора дружина. Вона мовчала… поки до сусідки-вдови не став навідуватися племінник, який приїхав з провінції. 
Якось так все і сталось… мабуть, це дуже великий гріх бути з кимсь не обвінчаною…
Але не знаю, що сказала б я, якби…» (закреслено). 
«Він все одно ставиться до мене, як до дитини. Якось помітив, що ходжу бліда (хоча я сама не помічала), покликав і сказав: «Давай я тобі англійського бренді наллю, воно гаряче і заборонене, бо блокада. Збадьорить!». Дістав зі сховку пляшку, і налив в ложечку, як-от малечі ліки. Мені справді стало гаряче і трохи пекло, але не стільки через напій…». 

«Все не можу перестати думати про Сесіль. Але тітці Жанні теж не розповідаю, бо ще сваритиме, перехреститься і скаже, щоб я з Луїзою більше не розмовляла, як де побачу». 

«Коли була в тітоньки в гостях, бачила, що в кімнати на першому поверсі несли нові меблі. Розкішні, майже як в панському будинку! Поліроване дерево виблискувало. Оббивка на дивані була яскрава. Ще слуги несли скрині, так важкі, що один дядечко, вже не молодий, аж застогнав, коли піднімався на ганок.
У дворі стояв чоловік, високий (не такий високий, як пан, та все ж…), з широкими плечима, в білих панталонах, в новенькому синьому мундирі з золотим шиттям. Весь такий, як тітонька Жюлі сказала, «видний, хвацький». Змахував рукою – було видно золоті персні. Вже не молодий, бо в волоссі сивина, і на скронях трохи залисини. Але вусики підкручував, як юнак… як отой Анрі, про якого Жанна казала, що нахабний і бідовий. 
І все кричав, щоб слуги поспішали. Мені здалось, його на всю вулицю чути.
Ми з тітонькою сиділи, пили молоко, і вона все визирала в вікно і повторювала, який цікавий цей новий сусід. А мені чомусь страшно. Я навіть смикалась щоразу, як з двору було чути оце нетерпляче «та покваптеся!» або «обережніше, там скло!»…».