48

За вікном вже стемніло. Оля відвела погляд від екрану і потерла очі, які вже неприємно щипало від кількох годин перед монітором. Поворушила пальцями і покрутила зап'ястями, бо навіть руки заніміли від однакових рухів. 
Зітхнувши, подумала: «Та й справді, вже спати пора. Ясь правий, я сиджу, наче прикута до скелі, хоча мене ніхто не підганяє».

У спальні приглушеним світлом горів нічник. З телефону чоловіка лунав на повторі один і той самий трек – музична тема якогось фільму про космос, а сам Ярослав вже дрімав, трохи нахиливши голову набік. Оля обережно забрала телефон у нього з руки, глянула на заряд батареї. От-от розрядиться!
Вона знов поворушила пальцями. «А завтра він нарікатиме, що знову тільки два відсотки». 

Поставила на зарядку, і тільки тоді лягла поруч, затишно вмостивши голову Ярославу на плече і вслухаючись в рівне дихання. Він сонно поворушився, пробурмотів, не розплющуючи очей:
- Оль? Це що, вже ранок?

- Тшш, - вона торкнулась його скроні легким поцілунком. – Та ні, ще тільки одинадцята вечора. Все добре, спи. 

Ярослав піймав її за руку і трохи стиснув її долоню в своїй.
- Ну Оль… ну знов сидиш допізна. Вони ж тебе замучать тими замовленнями!

Оля лише винувато усміхнулась у темряві й пригорнулася міцніше. Отак вже котрий день, вона обіцяє: «сьогодні раніше ляжу спати!», «та навіть не перекладатиму і не писатиму розділ, після вечері одну сторінку перегорну»…

А найбільша пастка: «Я переклала епікриз про гнійну рану. Я маю право на п'ять хвилин зазирнути в інше життя і прочитати про бали, любов і квіти в будуарі пані! Це не робота, це відпочинок!». 
Хоча бувало, що в записах на неї чекали зовсім не романтичні історії.

Ранок почався не з романтики взагалі. Від вечірнього затишку і сліду не лишилось. 
Ярослав ще тільки закінчував снідати, а йому вже почали телефонувати з роботи і питати, чи вніс він дані в систему, чи правильно виставив коди взаємодій, чи не забув, що зранку семінар з ведення електронної звітності. Він монотонно мугикав в трубку: «вніс… поставив… не забув…». Тоді налив собі кави, трохи проливши воду мимо чашки і роздратовано вигукнув:
- Степанович задовбав! – поспіхом схопив ганчірку, витер воду і передражнив: - «Коди правильно постав…». Я зашиваюсь, одна консультація «веселіше» за іншу, а він – «там в записі час поставлений недостатньо точно».

Оля погладила його по спині.
- Не поспішай. Нормально попий. Папірці нікуди не дінуться. 

Ярослав повільно видихнув, тихо щось промугикав, а тоді сказав:
- Та ти знаєш, я не хвилююсь. Ми з Вованом всі хвости ще на днях підтягнули. Петрівна врятувала, - він навіть усміхнувся, -  вона мила підлогу в конференц-залі, і побачила чийсь відкритий ноутбук, а там сповіщення, що нас будуть перевіряти по веденню електронного обліку. І одразу до мене.

- Не Петрівна, а знахідка для шпигуна! – розсміялась Оля. 

- Я їй молочного шоколаду купив, вона його обожнює, - Ярослав остаточно заспокоївся. – Ех, спати хочеться… хай Степанович мене нічого більше не питає, до першої чашки кави я не людина, а тіло!

Він спокійно допив напій і зібрався виходити. А телефон знову настирливо верещав у нього в кишені. Ярослав навіть не став відповідати одразу, тільки швидко вийшов. 

Прибираючи зі столу, Оля раптом подумала: «От Петрівну явно совість не мучила, коли вона зазирала в чужі листи! А що, хорошу справу зробила, попередила лікарів про такий клопіт. Ще й шоколадку заробила».
Знов захихотіла, вже уявивши собі, як допитлива жіночка зазирає в екран, бо раптом щось цікаве, але сміх тут же змінився легким смутком, коли вона згадала, що Люсіль читала той лист не через марну допитливість і не за смаколик, а тому, що їй справді було страшно. Бо ж раптом генерал не повернеться? 

Дуже знайомий страх…
Вона навіть перестала складати посуд і зітхнула. 

На кухню зайшла Тетяна Федорівна, ще сонна, з квапливо зібраним у хвостик волоссям, в халаті в квіточку і капцях у вигляді смішних білих кроликів. Слідом за нею безшумно прокрався Беня, застрибнув на табуретку і покрутив головою, видивляючись, що там на столі смачненького. 

- Оль, щось ти вже зранку така втомлена, - позіхнула вона. - І Ясю спокою не дають, я чула, ще робота не почалась, а він на телефоні. 

- Та я не втомлена, - Оля потягнулась. – Просто не прокинулась.  

- Завалили вас! Хіба вони там всі на літак поспішають?  – Тетяна Федорівна похитала головою і потягнулась по чашку. – От що, обід я сама приготую, а ти, як буде час, хоч до магазину прогуляйся. 

Оля щось мугикнула у відповідь і неквапливо попрямувала вмикати ноутбук. Поки завантажувався, трохи нетерпляче постукала пальцями по столу. «От вже підсіла».

І поспішила відкрити записи.

«Він повернувся! Веселий! Все добре…
Пані якраз грала на фортепіано у малій вітальні, коли він стрімко зайшов, обійняв її зі спини, і так міцно стиснув, що вона аж скрикнула: «та обережно ж!». 
Я тоді сиділа за маленьким столиком в кутку, переписувала ноти. І в мене затремтіла рука, я тут же опустила перо, щоб ненароком не посадити пляму.
Бо мені ж вперше довірили таке відповідальне завдання! Просто Маргариті сьогодні знов зле, а пані вже послала Аннунціату з якимсь дорученням, коли раптом згадала, що листок з записом нової мелодії треба ввечері повернути подрузі. І мадам Герен прислала мене. 
Пан торкнувся клавіш, награючи веселу мелодію. Перші ноти прозвучали трохи невпевнено. Пані перехопила його за пальці, поправила:
- Ти не так ставиш руку! – але тоді теж засміялась.
Мабуть, скоро будуть вечірки, гості, музика майже до ранку…».