46

«Милий друже, ми знову в дорозі. Мадам Сімон трохи прихворіла, каже, що вже не в її віці їздити так далеко. Тож пару тижнів нам всім готувала місцева кухарка. Сеньйора Мілагрос дуже добра, але Боже, яку гостру юшку вона готує! Часнику не шкодує... ще й такого, їдучого!
Зате у неї дуже смачна смажена риба і хрусткі пончики на десерт. Вона і мене цьому вчить. Потроху я навіть почала розуміти іспанську... ну як – те, що стосується прибирання й кухні, і на ринку можу спитати скільки коштує, і обуритись, чому так дорого. Сеньйора Мілагрос сказала мені, що торгуватися тут обов'язково треба!
А ще в неї дочка трохи молодша за мене, і звати майже як мене - Лусітою. Це як Люсіль, тільки іспанською. Правда, цікаво? 
Лусіта дуже гарно співає. Вечорами вже не так спекотно, листя шелестить над головою, і ми сидимо під деревом та співаємо.
Вона трохи говорить по-нашому, бо раніше служила в домі якоїсь родини художника... а ті не французи, здалеку, але між собою і з прислугою говорили саме французькою. Скільки всього незвичного в світі! 
Лусіта навчила мене одної такої гарної пісні, я як співаю, наче вся втома і туга виходить...»

«А далі, милий друже, ми їдемо до Португалії! Не можу навіть уявити собі, наскільки це далеко...
Все думаю, чи будуть доходити листи, бо кажуть, дуже бідна країна, заїжджі двори ще гірші, ніж в Іспанії. Оце - мадам Сімон як почула, так бідкалась! Каже, ну куди ж нас завезли...
Коли в дорозі спокійніше, пані виходить з карети і збирає в полі всякі цікаві рослини. Мадемуазель Маргарита каже, їх потім засушують і роблять колекцію на пам'ять. 
Іноді пані малює. 
Мадемуазель Маргарита теж вміє... Анунціата - могла б, але їй терпіння не вистачає, вона часто дратується, рве аркуші. 
Все ж незрозуміло, як вони це роблять. Якось мадемуазель Маргарита дозволила мені глянути, але мені так і не стало ясно, як з кількох рухів олівцем раптом з'являється квітка. 
Мені так шкода, що я не вмію! От хіба що те, чому мене стара пані, матінка генерала, навчила, красиві літери на монограми і квіти для вишивки. 
(За пані-матінкою я сумую, вона дуже хороша)
Але ж хто б мене вчив...».

«Пробачте, милий друже, не писала довго. І навіть не знаю, чи дійде до вас цей лист. Дороги розбиті. Наші вози постійно хитаються. Іноді так трясе, що до вечора болить спина. Буває, ноги так гудуть, хоча начебто, цілий день сидиш.  Пані скаржиться, що їй жарко і млосно. Сердиться… то на Маргариту так накричала, що та аж плакала, то з Анунціатою посварилась. От у тої язик як лезо, теж щось як скаже у відповідь. Корсиканський норов, що поробиш.
Якось, коли вона вкотре заговорила про те, як важко в кареті, пан сказав: «А давай зі мною, верхи!». І посадив її до себе на коня. Вона так міцно за нього трималась, наче боялась впасти. Та й не дивно. Він так летів! Кінь тільки каміння з-під копит розкидав. Мить, і вже вони зникли з очей…
Кажуть, на війні він мчить ще швидше. Навіть уявити важко.
Але як добре, що зараз війни нема.
Тут всюди гори, гори, все таке похмуре, мені трохи страшно. Вранці вони синіють у тумані, а ввечері стають зовсім чорними. І коли їдеш, здається, що дороги ніколи не закінчаться. Один слуга на заїжджому дворі розповідав, що Лісабон теж стоїть на пагорбах, дороги там дуже круті, а вулиці вузькі».

«Я бачила океан! Уявіть собі… в місті було свято, всі-всі ходили на набережну, дивитися на кораблі. 
Яка там вода… такого яскравого синього відтінку, я навіть не думала, що вода може бути такою в житті, а не на картинах. Був сильний вітер. Пахло сіллю і чимсь ще різкуватим і свіжим. А в небі кричали чайки. 
Я стояла і дивилась, не могла відвести погляд. Хотілось до самого вечора отак дивитись і дивитись. Ежені тягнула мене за рукав, казала: «може, підемо на ярмарок, купимо льодяників?». Мені ж було не до того. Льодяники, вони всюди однакові.
Написала це, і сміюсь. Погляну на неї, буває, і згадую себе, як тільки в цей будинок прийшла. Яким дивом для мене було спробувати лимонний пиріг або ананас (якось, може, як приїду, розкажу історію, як ми на кухні ласували всякими незвичними смаколиками). А тепер Ежені така рада, що пан дав їй грошей… просто так, бо вона потрапила йому на очі, і він згадав про її дядечка-сержанта… і тепер все мене смикає: «А де б купити цукерок? А пішли купимо оті червоні хустки, як в місцевих служниць!». Я їй сказала, ну добре, але треба, щоб залишились якісь кілька монет, і у вільний день ми підемо в ляльковий театр. Хуана – місцева служниця – сказала, тут є, й навіть недорого. 
Ежені здивувалась, а навіщо. Як навіщо? Щоб вона світ побачила!».

- Ох! – вигукнула Оля сама до себе, і хутко затулила рот руками. Зовсім як тоді, коли дивилась серіал, і у персонажів щось вдало складалось або хтось нарешті усвідомлював, що закоханий. 

Люсіль же сказала Ежені майже те, що сама колись чула від генерала: що треба побачити світ, що життя не обмежується стінами дому.

І раптом Оля зрозуміла, чому останній уривок її так зачепив, і око нервово смикнулось, а усмішка згасла. 
Вона згадала про напис на тій самій чашці, що Беня розбив. «Жінка – окраса кухні». Ну як можна хотіти добровільно замкнути себе серед посуду і ганчірок?.. 

Беня застрибнув на стіл.
- Тільки не по клавіатурі, шкода ти! – Оля піймала і вмостила кота собі на коліна, поки він не встиг похазяйнувати. А той одразу ж почав тупцяти лапами по її джинсам. 

От улюбленої чашки з соняхами було б справді жаль!