45

- Добре, що пан і пані взяли всіх своїх, - сказала мадам Сімон, нарізаючи хліб. Ніж скрипів по старій дошці.  – Не уявляю, як би їм велося з місцевими. Ні, начебто люди і працьовиті, і набожні, але ж… - вона підняла голову, дивлячись вгору, на стелю, на якій трохи облупилась штукатурка. – Яке тут все старе… що за кухня, мамо моя рідна! – вона поставила блюдо на середину столу, а тоді почала насипати в тарілки картоплю з овочами. – Хіба це ножі? Це знущання наді мною! А каструлі, ну самі бачите…

- А одяг! – вигукнула Катрін і оглянулась на двері. Служниці, найближчі до пані, завжди обідали окремо.  – Анунціата і Маргарита допомагали пані вдягти плаття з паньє… у ньому ні встати, ні сісти. В двері заходити – тільки боком, настільки спідниця широка… але ж іспанські дами тільки в такому і ходять. 

Тільки вона згадала про головних покоївок, розмова перейшла на них.

- Пані віддала Маргариті те фіолетове плаття, яке тут вдягала рази три, - швидко сказала Тереза. – Манжета на рукаві трохи порвалась, коли пані ходила прогулятись і за щось зачепилась. Ну, а Маргарита мереживо пришиє, і носитиме.

- І ти думаєш, це їй допоможе? – Івонна скривила губи. – Хай вона знається на всьому тому, що панянки з хороших сімей, але ж вона негарна. 

- Негарна, та хтось в неї є! – Тереза переможно обвела всіх поглядом, очікуючи, яке враження на всіх справить новина.

- Ох і нишпорка… яке мале, а яке пронирливе, - пробурчала мадам Сімон, але й сама подалась вперед. – Кажи вже, як почала.

- Вона вчора відправила лист. Терміновою військовою поштою, а не звичайною, - продовжила Тереза. – Значить, отой її кавалер служить.

Люсіль згадала нічну прогулянку, але нічого не сказала. Їй і так вистачало турбот. І пильнувати своїх обов'язків, і вчити Ежені. Хоча більше дивитися, щоб дівчина сама не зробила собі біди. Бо і роботяща, і розумна, але спалахує, як сірник. А тут обережно треба, все ж серед чужих людей.

Тут і хліб, і овочі смакували зовсім не так. Мадам Сімон дуже скаржилась на овочі. І сказала, воду взагалі не пити, а краще її трав'яні відвари.

- Шкода, що нам ніхто не може написати, бо ми все в дорозі, - Ежені зітхнула. – Я за дядечком сумую.

Люсіль не знала, чи сумує за тітонькою Жюлі. Хоча листи старанно писала.
Подумавши про це, вона мимоволі поправила край серветки. Акуратно і непомітно, як в гостях. 

Попрощались вони тоді якось… тітоньці не сподобалось, що Люсіль мусить так далеко їхати. Похитала головою: «Коли я в Париж їхала, батьки плакали, бо неблизький світ. А це ж! І куди їх, тих панів, несе? Ніколи не зрозумію…».

Але ж хіба це погано, побачити щось нове? Он вчора, поки пан і пані були в гостях, всі ходили дивитись на якесь місцеве свято. Танцювали біля вогнища… музикант грав на гітарі, і так з силою вдаряв по струнам, що вони наче плакали. А ще жонглер так вправно підкидав і ловив різнобарвні кульки. 

Правда, тітоньці Люсіль писала коротко: що жива, здорова, молиться. Іноді розповідала про те, які де собори і статуї святих. Якось відіслала куплену в церкві святої Юлії ладанку з освяченим аркушем – молитвою про здоров'я.

Більше ж нічого розповідати не хотілось.